– Я радий вас бачити, джентльмени,- сказав містер Вопсл.- Сподіваюся, містере Піп, ви не шкодуєте, що я послав вам запрошення. Я мав щастя знати вас у минулі часи, а люди знатні й благородні завжди опікувалися театром.

Тим часом містер Волденгарвер, увесь покритий потом, силкувався скинути з себе жалобне вбрання принца датського.

– Панчохи скручуйте зверху, містере Волденгарвер,- сказав хазяїн одежі,- а то вони тріснуть. А пропадуть панчохи - пропадуть тридцять п'ять шилінгів. Таких гарних панчіх Шекспірові ще ніколи не перепадало. Дайте-но я сам, а ви посидьте спокійно.

З цими словами він став навколішки й заходився здирати шкіру зі своєї жертви; коли перша панчоха опинилась у нього в руках, містер Вопсл був би беркицнувся разом зі стільцем, якби не брак місця.

Я досі не наважувався й словом згадати про саму гру. Аж це містер Волденгарвер глянув на нас і самовдоволено спитав:

– Ну то як вам, джентльмени, видалась вистава? Герберт, що стояв за мною, відповів (водночас підштовхуючи мене в спину):

– Блискуча.

І я повторив:

– Блискуча.

– А що ви можете сказати про моє тлумачення ролі, джентльмени?
– спитав містер Вопсл мало не поблажливим тоном.

Герберт ззаду відповів (знов підштовхнувши мене):

– Вагоме й разюче.

І я сміливо заявив - так наче сам до цього додумався й рішуче наполягаю на своїй думці:

– Вагоме й разюче.

– Мені приємно почути вашу схвальну оцінку, джентльмени,- з гідністю сказав містер Волденгарвер, дарма що був припертий до стіни й мусив міцно триматися за сидіння стільця.

– Але послухайте мене, містере Волденгарвер,- озвався чоловік на колінах,- я вам скажу, де саме ви хибите у тлумаченні ролі. Мені байдуже, що твердять інші,- це я вам кажу. Ви робите помилку, коли виставляєте ноги у профіль. Останній Гамлет, якого я одягав, теж допускався цієї помилки на репетиціях, доки я не порадив йому приліпити на гомілках по великій червоній облатці. А на останньому перегляді я пішов у залу, сер, сів у партері і щоразу, коли він ставав у профіль, гукав йому: «Не видно облаток!» І ось увечері його виконання було пресимпатичне.

Містер Волденгарвер усміхнувся до мене, мовби кажучи: «Відданий челядник, хоч і з примхами», а тоді прорік уголос:

– Моє виконання для них занадто класичне й проникливе, але з часом вони зрозуміють, вони зрозуміють.

Ми з Гербертом одностайно притакнули:

– О так, вони, безперечно, зрозуміють.

– А ви помітили, джентльмени,- сказав містер Волденгарвер,- що один чоловік на гальорці намагався висміяти відправу… тобто, я хочу сказати, виставу?

У нас стало нахабства збрехати, наче ми й справді завважили цього чоловіка. А я ще додав:

– Та він був п'яний, не інакше.

– О ні, дорогий мій, ні, сер,- відповів містер Вопсл,- не п'яний. Той, хто підіслав його, не допустив би цього. Його наймач не дозволив би йому напитися.

– То ви знаєте, хто підіслав цього чоловіка?- поцікавився я.

Містер Вопсл дуже повільно заплющив очі, а потім так само повільно їх розплющив.

– Ви, мабуть, помітили, джентльмени,- сказав він,- того неука, заплішеного дурня з хрипучим голосом і злостивим обличчям, що, претендуючи на акторське амплуа (якщо дозволено буде мені сказати французьким словом), не так виконував, як вимучував роль Клавдія, короля Данії. Оце ж він і підіслав його. Така наша професія!

Не знаю, чи я більше шкодував би містера Вопсла, якби він піддався розпачеві, але мені й без того так було його шкода, що я скористався моментом, коли він, застібаючи підтяжки, обернувся спиною - тим самим випхавши нас за поріг,- і спитав у Герберта, чи не запросити нам мого земляка на вечерю? Герберт відповів, що це було б гуманно. Отож я запросив його, і він, закутавшись до самих очей, подався з нами до Барнардового заїзду, де ми влаштували йому гостинний прийом і де він просидів до другої години ночі, упоєний своїми успіхами й планами на майбутнє. Щодо деталей, то я забув, у чому саме полягали ці плани, але загалом малося на меті спершу відродити Театр, а тоді й погубити, оскільки зі сконом містера Вопсла Театр захиріє остаточно й безповоротно.

Дуже невтішно було у мене на серці, коли я ліг нарешті спати, і дуже невтішними були мої думки про Естеллу, і так само невтішний приснився мені сон - ніби всі мої сподівання розвіялися, і ніби я маю одружуватися з Гербертовою Кларою чи то грати Гамлета за участю міс Гевішем у ролі привида, а на нас дивиться двадцять тисяч глядачів, тоді як я не пам'ятаю й двадцяти слів зі своєї партії.

Одного дня, коли я сидів над книжками у містера Покета, мені принесли листа, самий вигляд якого мене дуже схвилював, бо хоч почерк був незнайомий, я відразу вгадав, чия це рука. Лист не починався ніяким звертанням,- скажімо, «Дорогий містере Піп», «Дорогий Піпе», «Дорогий сер» або ще як,- а просто викладав суть справи: