Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем`янця трудом невільників.

Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували, і вона загинула в тюрмі, і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька, 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки... Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини – Черкавських і Рощинських перестали існувати. До цього спричинилося три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім`я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейнляндії – буде навіки прокляте».

…Між тим, до шевченківської академії в гімназії лишалися лічені дні, остаточно утверджувався порядок декламації творів: Модест Пилипович порадив почати з «Посланія…»

І ось урочистий шевченківський вечір, зі сцени у напівосвітлений зал звучить «І мертвим, і живим…» Докором, від якого холод стягує шкіру на спині, падають гіркі Тарасові слова…

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття –ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Несподівана завірюха мести-крутити почала наступного дня, вже з самісінького ранку- директора гімназії викликали у староство.

– Там ваші декламатори про варшавське сміття вчора читали, що є наші пани гряззю московською… Що те має значити?
– Не вельми чемно обійшлися з директором, навіть не запросивши присісти.

«Дідько б ухопив твою матір разом з вашим вельми чутливим гонором,- вилаявся в думці директор.- Прийшли сюди зайди, люд, що споконвічно тут жив, ні за цапову душу мають – навіть найменшу посаду, посаду водолія на залізниці, що воду у паровози помпує, тепер українець не має права зайняти, тільки поляк. Але що ж тут подіяти – чия сила, того й правда. Більше ніж дулю з кишені йому не покажеш…»

– То є внутрішнє українське питання,- взявся виправдовуватися директор.- Наш знаменитий поет, такий як для поляків Адам Міцкевич, говорив, аби українські гетьмани ніде за сміття не вважались, мали гордість свою … То до польських справ ніякого стосунку…

Урядовець довго ще дивився на директора, підозріло мружачи очі, навіть не в обличчя дивився, а погляд чомусь тримав на рівні грудей, мов директор міг там заховати за пазухою щось недозволене чи кримінальне. »Десь стукач завівся, -подумав директор.- Треба все розказати нашому вчительству».

Коли ж Модестові Пилиповичу розповіли про цей виклик директора, то він не став гадати, хто виносить «варшавське сміття» з їх гімназійної хати. Нишпорки від влади никають скрізь, тим паче, не бракує їх в нашій гімназії, невеличкому острівцеві українства посеред обширу тутешнього краю, що чимдуж полонізували. Проте Левицький був переконаний, що однаково шило колись вилізе з цього мішка, нишпорка засвітиться, Але треба щось робити на противагу, бо інакше постережуть, воду на нас возитимуть та ще й шпаркіше поганятимуть. Випадок з Ангеліною Кабайдою теж не спадав із пам’яті, лише порадою та заспокоюванням дитини тут гріх обмежитися йому, слід захистити ученицю. Тому обидва випадки в думці Модеста Пилиповича складалися в одну справу – і захист від нав’язування неприйнятного для дитини, і випередження можливих наступних «наїздів».

Хто б не був тим стукачем, однак, на переконання Левицького, він належав до однодумців Войцеха Вося, принамні, його недалекого оточення.

– Колего, ви мене на каву якось запрошували, - при зустрічі з полоністом між іншим згадав Модест Пилипович. – Тепер моя черга вас запросити.

– Залюбки,- гмикнув від несподіванки той, бо з часу попередньої розмови вони й спілкулися лише одним «добриднем».

В тій самій кав’ярні цього разу люду не бракувало, якесь присвято саме було, але гамір підхмелілої публіки розмові не заважав.

– Пане Войцех, ви досвідчений педагог, але з Ангеліною Кабайдою, мені видається, негаразд повелися,- на запитальний погляд Войцеха Вося відразу, без передмов сказав Модест Пилипович. – Не можна погрожувати дитині, тим паче, ваш предмет вона бездоганно знає.

Полоніст спохмурів, в нього аж губа з образи смикнулася.

– Ви не маєте рації. То не погроза, то почесне завдання їй пропонувалося. І мені шкода, що в гімназії держави Річ Посполита нишком іде антипольське виховання.

– От, зразу й політику пришив…Навіть якщо Ангеліна трішки лукавила, казала, що не знає достатньо, на потрібному рівні життєвий шлях Юзефа Пілсудського, а з якихось причин не хотіла просто, то однаково не слід присилувати, бо вийшла б та доповідь нещирою, мученою… Наскільки мені відомо, не схвалює таке педагогіка.

Сутулий музика, похитуючись в такт мелодії, цього разу, під настрій публіки, грав жвавіше, смичок у його руках був бадьорим та особливо веселим, тільки обличчя самого музики, сіре й смутне, ніяк не в’язалося з ритмом мелодії. Левицький знав причину смутку того- кілька днів назад був він в Модеста Пилиповича на лікарському прийомі, сухоти в дочки починаються. Прописав Левицький дитині ліки та ще порадив змінити клімат, потрібен сухіший і теплий. Та з батьковим зарібком у цій кав’ярні легко про те говорити…