Гійом Аполінер у захопленні від робіт Софії на першій виставці кубістів в Осінньому Салоні, гарні відгуки йдуть у пресі про персональну Софіїну виставку в галереї Вайгля.

А ще портрети, які дають Левицькій зарібок, пейзажі, дизайнерські роботи…Поль Валері писатиме Емілю Верхарну про Левицьку: «Я щасливий, що мав можливість зустріти людину такої високої душевної проби». Виставки Софії у Львові, Празі й Берліні викликають дискусії у фахівців, і не лише у них. Через десятиліття роботи Софії подолають океан і демонструватимуться в Сполучених Штатах, у Пітсбурзькому університеті…

Як тільки люд наш розкидало по світах,- думалося над сестриним листом Модесту Пилиповичу.- Люд той, незалежно від національності, що походить з землі української, по мачинці творить світову культуру. А чи вдасться колись зібрати їх імена та сказати, що то і наша гордість?

Через багато десятиліть, коли таки врешті прийде незалежність, цю думку чітко повторить Ж.-К. Маркаде: «Зараз, коли Україна є володаркою своєї долі, вона має переписати власну історію мистецтва, долучити до неї своїх розпорошених по світу дітей, достатньо лише щоб вони визнали своє походження, аби тільки їхня творчість живилася з українських природних та культурних джерел».

Модест Пилипович відклав листа, бо при благенькому світлі почали сльозитися очі – з ними проблеми мав з молодих літ, та ще й операцію довелося перенести. Чи судить доля бодай колись зустрітися із сестрою, поговорити про все на світі, як поспішали тоді в Парижі натішитися розмовою?

Доля розпорядиться зустрітися сестрі з братом лише в посмертних споминах Софії, де пригадає вона різні бувальщини з літ молодих. «Жила я влітку на дачі коло Василькова, дві станції залізницею від Боярки, де Модест Пилипович був сільським лікарем. Була зима, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним, бо пошти не було, щоб порадив, що робити. Аж тієї самої ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані на дорогу не зважав він: одна думка була, щоб допомогти сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:

– На тобі гроші, тільки не кажи Зіні\ то його дружина\, бо бачиш як трапляється мені яка багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала,бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для них бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки.

…Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона проте не дбала, то він би всі гроші убогим пороздавав. Така вже була в нього натура, що для другого останню сорочку з себе зняв би… Нічого йому ніколи не треба було, і ходив він так одягнений, що люди не раз з нього кепкували, а жінка навіть нарікала й казала жартуючи:

– Я тобі пошию піджак з своєї старої спідниці, то ти ще й скажеш, що добре. То воно може й справді краще буде, ніж те, що ти носиш.

…Мати наша його найбільше з усіх нас,- а нас шестеро було дітей,- любила. Він найстарший був. І ніхто з нас не мав ані найменшого жалю, ані заздрості ніякої, що його найбільше мати любила, бо всі ми його любили й шанували, й почували, що його душа найкраща»…

8

– Здається, наш вулик відчув вже весну,- посміхався у свої пишні вуса Модест Пилипович, обмірковуючи зі своєю колегою, викладачем української мови і літератури Софією Орловською найближчі клопоти.

Гімназійний вулик щороку на початку березня гудів і дзвенів голосистіше, бо незмінною традицією стало проводити урочисті академії, присвячені пам’яті Тараса Шевченка. Навіть звично статечніші старшокласники забували свій поважний статус і метушились та бігали коридором як першачки -одному доповідь треба готувати, інший пісні розучує, хтось декламувати буде, інсценівки, звісно, також обов’язкові. Шевченківські академії ставали подією не тільки гімназійною, а й всього міста. А ще вони привертали увагу до гімназистів з малозабезпечених сімей – в дитини аж очі світяться до науки, а платити за навчання нічим, бо в батька з віддаленого поліського села, затиснутого зусібіч болотами, тої землиці, що кіт перестрибне. То ж міські пані вишивали рушники і різні серветки для благодійного продажу, а ще вельми в нагоді ставав фестиваль-лотерея, який охрестили гучним і романтичним йменням «Ельдорадо». На фестивалі грав духовий оркестр, влаштовувалася лотерея, де серед подарунків доброчинних картина чи птиця, вівця чи теля. Потіха й веселощі для всього міста, а неімущим гімназистам серйозна поміч. Бувало і по півтори тисяч злотих приносила така лотерея – це при тому, що плата найманого косаря на цілісінький пекучий у косовицю день становила два злотих.

Модест Пилипович не раз подумки дивувався, яким тільки чудом тримається освіта і вся українська справа у краї, тримається на подвижництві окремих людей. Недавній сенатор польського сейму Михайло Черкавський, щотижня трясучись на тарантасі з Кременця до Луцька, видає тут тижневик «Українська Громада». Перший директор їхньої української гімназії Іван Власовський зумів зорганізувати товариства «Просвіта» в Рожищі, Лаврові, Тростянці, Підгайцях, Воротневі, Полонці, Коршеві, згодом у Боратині, Заборолі, Хорлупах та інших селах і містечках. Все більшим стає авторитет і пошанування Уласа Самчука – вже перший том роману «Волинь» вводить його в один ряд з Кнутом Гамсуном і Раймонтом, публікації Самчука у «Літературно-науковому віснику» та «Дзвоні», що надходять зі Львова, жваво обговорюються в освіченому тутешньому товаристві. Найменшу можливість, в тім числі і сенатську трибуну, використовують для доброго діла. До Модеста Пилиповича також доходила віддрукована на машинці, під вже бляклу копірку, промова Черкавського в сеймі: «Україна є тільки одна на цілому просторі українських земель, під усіма займанщинами, під усіма владами. І лише за таку Україну, Україну соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі». То вже через кілька десятиліть Улас Самчук опише завершення подвижницької і трагічної долі родини Черкавських у своїх споминах «На білому коні. На коні вороному» .

«А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем`янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста, і вже того самого дня в годині п`ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавським. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців – Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебединська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.