— Правильно, вибачте.

— Так, ці документи я обмізковував десятки й десятки років, ще відтоді, як був дитиною, а тому я знаю всі їхні нюанси, — підсумував я, заслужено пишаючись собою.

— Ваша правда. Втім, я хотів би ефектного закінчення, якоїсь вражаючої фрази, яка б закарбувалася у пам'яті: про жидівське злодійство. Приміром, таке: «Наше честолюбство не має меж, — наша невситимість пожирає, жадання помсти — не знає жалю, й ми палко ненавидимо».

— Непогано для бульварного роману. Та ви справді гадаєте, що євреї, котрі аж ніяк не дурні, можуть казати щось осудливе про себе?

— Я б цим не надто переймався. Рабини розмовляють на своєму цвинтарі, цілком певні, що ніхто з мирян їх не чує. Безсоромні. Конче треба, щоб народ розгнівався.

Співпрацювати з Головінським було приємно. Він вірив, чи то вдавав, що вірить, у те, що мої документи справжні, але не боявся змінювати текст, коли мав таку потребу. Рачковський зробив правильний вибір.

— Гадаю, ми назбирали вже достатньо інформації для документа, який назвемо «Протоколи зустрічі рабинів на Празькому цвинтарі».

«Празький цвинтар» упливав з моїх рук, та я, ймовірно, докладаю руку до його тріумфу. Зітхнувши з полегшенням, я запросив Головінського до «Paillard», що на розі вулиці Chauss'ee-d'Antin та Італійського бульвару. Дорого, зате вишукано. Головінський не приховував, що йому припали до смаку poulet archiduc та canard `a la presse. Втім, можливо, виходець зі степів з таким самим захватом напхався б квашеної капусти. Мені випала нагода заощадити й уникнути косих поглядів офіціантів, які ті кидали на відвідувача, який так гучно плямкав.

Проте їв він із задоволенням, і чи то через вино, чи то через справжню пристрасть, уже не знаю, політичну чи релігійну, та його очі захоплено сяяли.

— З усього цього вийде винятковий документ, — казав він. — Звідти просто-таки рине вся їхня відраза до народу й до віри. На цих сторінках клекоче ненависть, вона неначе переливається через вінця жбана, вщерть повного злобою… Багато хто зрозуміє, що ми вже дійшли до того, щоб прийняти остаточне рішення.

— Я вже чув такий вираз від Осман-бея, ви знаєте його?

— За чутками. Втім, поза всяким сумнівом, це поріддя необхідно винищити за будь-яку ціну.

— Здається, Рачковський зовсім не зважає на таку думку, він вважає, що євреї нам потрібні живими, аби завжди мати в їхній подобі гарного ворога.

— Дурниці! Доброго ворога завжди можна знайти. Ви не думайте, що через те, що я працюю на Рачковського, я поділяю всі його погляди. Він сам мене навчав, що, працюючи на сьогоднішнього начальника, треба вже готуватися до служби наступному. Рачковський не вічний. У Святій Русі чимало людей, які дотримуються радикальніших поглядів. Урядам західноєвропейських країн бракує рішучості прийняти остаточне рішення. А Росія переповнена енергією, навіженими сподіваннями, там завжди мріють про всесвітню революцію. Саме звідти слід чекати вирішального вчинку, а не від тих французів, що й далі ялозяться зі своїм 'egalit'e та fraternit'e, чи від хамлюг-німців, неспроможних на величні вчинки…

Я усвідомив це ще після розмови з Осман-беєм, під час нашої нічної прогулянки. Отримавши дідів лист, абат Баррюель побоявся піти далі у своїх звинуваченнях, злякавшись повселюдної різанини, та, ймовірно, мій дід прагнув саме того, на що натякали Осман-бей і Головінський. Може, дід прирік мене втілити його мрію. Святий Боже, на щастя, знищення цілого народу безпосередньо мене не торкається, але я свій внесок, хай і скромний, роблю.

Зрештою, справа ця була прибутковою. «Жиди б ніколи не заплатили мені за винищення всіх християн, — втішав я себе, — бо їх без ліку, та й якби мали таку можливість, самі про це подбали б. А євреїв, зрештою, зі світу звести цілком можливо».

Мені особисто не треба було перейматися їхнім винищенням, адже я здебільшого уникаю фізичного насилля, та, переживши часи Комуни, я, теоретично, в курсі, як це робиться. Набираєш бригаду добре натренованих людей, яким прищепили певну думку, й усіх, кого зустрінеш дорогою з карлючкуватим носом і кучерявим волоссям, — до стіни. Звісно, як казав той архієпископ, якому приписують різанину в Безьє, запрудженому альбігойцями: «Задля перестороги, повбиваємо їх усіх. А там Бог розпізнає своїх та чужих» [328] .

Як написано в їхніх Протоколах, мета виправдовує засоби.

20 грудня 1898 року

Віддавши Головінському всі матеріали, що стосувалися Протоколів з кладовища, я почувався спустошеним. Я, як і колись в молодості, отримавши диплом, питав себе: «І що тепер?» Поза тим, вилікувавшись від роздвоєння особистості, тепер я не мав кому звірятися.

Я поклав край роботі всього життя, розпочатій колись на піддашші у Турині, з прочитаної книжки Дюма «Джузеппе Бальзамо». Пригадую діда, його погляд, звернений в нікуди, коли він викликав з пам'яті привид Мордехая. Завдячуючи й моєму творінню, всі Мордехаї світу відправляються на велично-жахливе вогнище. А що ж я? Відчуваю смуток, разом з відчуттям виконаного обов'язку: він усеосяжніший і невловиміший за той, який відчуваєш, пливучи пароплавом.