Цвинтар закрили на початку цього століття, втім, туди ще можна зайти. Із землі стирчать кілька поховальних каменів, на деяких написано на івриті, на інших написи французькою. На одному з них я зауважив кумедний напис, котрий завчив напам'ять: «Всевишній Бог прикликав мене до себе на двадцять третьому році мого життя. Краще так, ніж у рабстві. Тут спочиває блаженний Самуель Фердинандес Патто, що помер 28 числа місяця преріаля [331] Другого року єдиної й неподільної Французької республіки». Саме так, республіканці, безбожники й євреї.

Це моторошне місце, але воно прислужилося мені, коли я створював свій «Празький цвинтар», який бачив лише на малюнках. Я був гарним оповідачем і міг би стати справжнім митцем: кількома штрихами я створив чарівне місце, похмурий, заллятий місячним світлом центр усесвітньої змови. Чому я відпустив своє творіння? Я б ще вигадав там стільки всіляких подій…

Знову прийшов Рачковський. Каже, я йому потрібний. Дістали вже.

— Ви не дотримуєтесь угоди.

— Я гадав, що ми квити, — кажу. — Я дав вам документи, про які ще ніхто не знає, а ви нікому не розповіли про моє підземелля. Це я ще чекаю від вас дечого. Чи ж ви думаєте, що такі цінні документи бувають безкоштовними?

— Це ви порушуєте домовленість. Документи були платою за моє мовчання. Наразі, хочете ще й грошей? Гаразд, не сперечатимусь, хай платою за документи будуть гроші. Тоді ви мені завинили за те, що я мовчатиму про вашу клоаку. Зрештою, Симоніні, не торгуймося, це ж вам невигідно мене дратувати. Я сказав вам, що в інтересах Франції конче необхідно, щоб бордеро вважали справжнім, але не в інтересах Росії. Мені завиграшки віддати вас на поталу газетам. Просидите решту життя на судових засіданнях. О, мало не забув. Бажаючи дізнатись про ваше минуле, я поговорив з тим падре Берґамаскі й паном Ебутерном, які розповіли мені, що ви познайомили їх з абатом Далла Пікколою, що розвернув справу Таксиля. Я намагався відшукати того абата, та він наче розчинився у повітрі, а з ним і всі, хто в помешканні в Отьої працював над Таксилевою історією, окрім, власне, самого Таксиля, котрий наразі також носиться містом, шукаючи цього зниклого абата. Я б міг зробити так, щоб вас звинуватили у його вбивстві.

— Немає тіла.

— Отут унизу є інші чотири. Людина, що сховала у підземеллі чотири трупи, може легко згубити ще когось.

Я в руках у цього мерзотника.

— Гаразд, чого ви від мене хочете?

— У паперах, які ви віддали Головінському, мене вразило одне місце: йдеться про замір, використовуючи метро, попідривати великі міста. Але для того, щоб цьому йняли віри, треба, щоб під землею дійсно вибухнули бомби.

— І де ж це, у Лондоні? Тут же метрополітену ще нема.

— Але ж копати вже почали, й уздовж Сени вже є кілька тунелів. Мені не треба, щоб ви зносили у повітря увесь Париж. Досить, щоб упало кілька стояків, а краще — провалився шмат дорожнього полотна. Невеличкий вибух, який пролунає, як загроза й водночас підтвердження.

— Второпав. Але я яким тут боком?

— Ви вже співпрацювали з піротехніками й маєте під рукою кількох, я це напевне знаю. Погляньте на речі з правильного боку. Як на мене, все має пройти без пригод, адже копати тільки почали й тунелі не охороняються. Втім, уявімо, що буде, якщо, у найгіршому випадку, підривника піймають: якщо він виявиться французом, йому загрожуватиме кількарічне ув'язнення, а от якщо це буде росіянин — тоді розгориться франко-російська війна. Моїм людям такого робити не можна.

Я мало не знавіснів, адже він не міг мене втягти в цю божевільну справу, я ж бо людина мирна, вже в літах. Але потім угамувався. Чому ж я тижнями почувався спустошеним, якщо не від того, що перестав бути головним героєм?

Погодившись на цю місію, я знову повернусь на передову. Я співпрацював, щоб у мій «Празький цвинтар» повірили, намагаючись зробити розповідь якомога вірогіднішою, а значить, правдивішою, ніж будь-коли. Ще раз здолаю поріддя, особисто.

— Маю поговорити з вірною людиною, — відповів я. — Я повідомлю вас за кілька днів.

Я пішов шукати Ґав'ялі, який досі лахмітникував. Однак завдяки мені тепер він мав чисті документи й трохи заощаджень. На жаль, менш як за п'ять років він страшенно постарів: Кайєнна бере своє. У нього тремтять руки, й старий насилу втримує келих, який я наповнював йому кілька разів. Рухається важко, майже вже не в змозі нахилятися, й мені цікаво, як же він збирає мотлох.

На мою пропозицію чоловік відреагував завзято:

— Тепер уже не як колись, коли не можна було використовувати певну вибухівку, бо ти не міг далеко відійти. Зараз усе це можна зробити, використовуючи бомбу з годинниковим механізмом.

— І як діє?

— Просто. Берете звичайнісінький будильник і налаштовуєте на потрібний час. Коли настане година, годинникова стрілка стає на необхідну поділку, активуючи не дзвоника, а детонатор, звісно, якщо все приєднано правильно. Детонатор підриває заряд і — бабах! А ви у цю мить за десять миль звідти.

Наступного дня він прийшов до мене із страхітливим у своїй простоті винаходом: як цей неймовірний клубок дротів та попівський годинник-«цибулинка» спроможні спричинити вибух?