А опера була ще в дитинстві, як ви розумієте. Тоді мене ще не цікавило шампанське. Мене цікавив «Прометей». І жахливо-зелений лікер «Ківі».

На опері, крім Різдвяної теми, до якої Наталя Петрівна наробила купу крутих декорацій і костюмів, ми ще мали постановку «В чужому пір'ї». Про те, як пташечка звалила в далекі краї й ходила в модному пір’ї, поки її не замучила ностальгія. В мене була роль Ночі. Якраз вночі цій пташечці було найгірше. Потім вона покаялася, зрозуміла, чого їй хочеться насправді і полетіла додому. А я вічним другим голосом запевняла її, що всьо кльово, чувіха, твою вину змив щирий жаль. Там теж були хороші тексти. Марійка Підгірянка написала. А музика чия була — виробництва Галини Василівни чи фірмова, я хоч убий не пам'ятаю. Ми ще цю оперу у Франківську для радіо записували. І всіх діток переписували по сто п'ятдесят разів, а мій зоряний час в студії тривав недовго. Записали з першого дубля, як після того й триває.

— Тільки не думай, що то ти так прекрасно співаєш! — сказала роздратовано котрась із вчительок. І я не думала. Я подумала, що то звукорежисерів так достала тупість попередніх співаків, що вони від мене якнайшвидше відкараскались. (Але ж, курва, я дійсно попадала в ноти! Чого цінувалося зовсім не це, а тільки висота твого сопрано? В мене було мецо. А то й альт. Ацтой, карочє.)

Отже, та Злата була Пташечкою. І в неї теж було розкішне волосся. Через декрет Наталі Петрівни в нас на художці смєшалісь в кучу коні-звєрі, не кажучи вже про вікові категорії і самі групи. Так вийшло, що Злата на якихось прикладних композиціях (на скульптурах ми тепер робили дірки скальпелем в уже готових обломках гіпсових рамок) сиділа зі мною. Ну, прикладна за Кактуса десь такою ж потужною була, як і скульптура, тому розважалися епістолярієм. Грали в записки. Знаєте цю тему? Коли береш і пишеш якесь запитання зверху аркушика паперу, потім це питання загортаєш і передаєш наступному писати відповідь і його запитання. Тобто твого питання не видно. Видно все буде тільки тоді, коли в кінці гри розгорнеться весь аркуш повністю. І відповідь має бути не просто «так» чи «ні», а поширеною. Наприклад, «Так, із задоволенням». Чи «Ні, ніколи в світі, це гидота!» Не всі діти питали щось про секс. Хтось питав іще, чи любиш ти свою маму, наприклад. І в цьому випадку другий варіант відповіді заганяв вас у глибокий просак. Причому гольфівською ключкою, що для просака доволі боляче.

Але ми зі Златою, як канонічні підлітки на початку статевого дозрівання, про маму одне одного не питали. Бо ж скільки є на світі цікавих і ващє непонятних речей: аборти, презервативи, міньєт (оце я досі не знаю, як правильно пишеться) і трах. Сексом у нашому житті ще зроду-віку не пахло, тому інтерес до сороміцьких тем множився на десять у кубі.

Записочки ми писали під носом у Кактуса. Небезпека посилює ржаку. Ржеш, коли вдається все розгорнути й прочитати. Інколи цей мущіна вривався в клас так, ніби стояв під дверима й підслуховував, вичікуючи момента, аби нас зловити на гарячому. Інколи це йому вдавалося. Ми похапцем зминали свої записки і жбурляли їх під стіл. А він не лінувався підіймати. Мабуть, думав, там щось про нього буде. Так всі вчителі в школах думають, бідні. Спускаються до рівня дітей-придурків. Кактусівські ж параноїдальні фобії були підсилені ще й його впевненістю у власній геніальності. Це просто так сталося, що його за життя ще не визнали, але це пройде.

В записках про Кактуса не було нічого. Кактус і секс не римувалося. Може, це його теж розізлило того разу.

— Карпа. Вийди з класу на пару слів, будь ласка… — Ця показна тиха ввічливість віщувала явну хуйню.

— Я вас слухаю?

— Я тут дещо знайшов… — Кактус дістав із нагрудної кишені свого піджачка в кашку нашу пом'яту записочку. — «Ти користувалася презервативами?» — «Так, щодня. Ти хіба ні?» — процитував він своїм гидким голосом нашу зі Златою натхненну польову переписку. Його губи при цьому слиняво ляскали, а шматки сивої щетини хтиво ворушилися в такт.

— Де ви це взяли?! — я почервоніла. В ті далекі часи я це вміла робити.

— Не важливо. — (Таємничий, сука, Кактус.) — Ось чим ви на заняттях займаєтесь?

— А де у вас доказ, що це ми?

— А хто?

— Не ми.

— Ага. Тоді як тобі таке питання… — (Кактус розгладжував зім’ятий папірець так, ніби сам перед тим його пом'яв в безплатному туалеті для підтирання сраки.) — «Злата, ти займалася сексом з Андрієм?» І відповідь: «Ні, бо так робиш ти!»

— А чо це ви вирішили, що я так роблю? Тобто що саме я так роблю?!

— Бо це твій почерк.

— І через це я займалася сексом з Андрієм?

— Так.

— А.

І тут до мене повільно доходить.

— Послухайте. — кажу я. — Яке ви взагалі маєте право розгортати чужі листи?! Це хіба пристойно?

— А чо вони валяються на підлозі в моєму кабінеті?!

Риторичне питання. Я не знайшла, що відповісти на його феодальний аргумент. Що школа мистецтв належить народові? Тоді й записки з її підлоги народові належать. А Кактус, як не крути, теж частина цього народу. Хоч і доволі гівниста:

— А що, як ці ваші записки попадуть в учительську до вас у школу?

— Нащо це їм?

— Ну, а що — хай усі вчителі знають, чим ви тут займаєтесь.

Ми не займаємось, ми тільки пишемо! — ледь не викрикнула я, але вчасно заткнулась.

— Ніні Олександрівні дуже буде цікаво це почитати… — провадив Кактус. Я чомусь собі уявляла Ніну Олександрівну, котра сидить під торшером, у пенсне, вона хилитає тапочкою і скрушно повторює над нашим епістолярієм: «Боже, как гнусна. Как гадка!» І закидає голову, і торшер не падає…

Бідний Кактус чогось вважав — чи вдавав, що вважає — буцімто наші ідіотські записочки можуть навести сексуальне збудження ще на когось, окрім нього.

— Так що скажеш, користувалася презервативом? Цікаво… Що ти ще тут робила?..

І він крутив у своїх ославсько-львівських пальчиках той нещасний листок. Так, ніби ще не вивчив його текст напам'ять. Це зараз я розумію, що на нього можна було би пожалітися за пресинг і непрямі домагання до малолітніх. А тоді було реально страшно, що це прочитає вся учительська. І Юля Марківна думатиме, що ми тікаємо з її математик, щоби десь їбатися безперебійно, мов швейні машинки «Зінгер» зразка 1930-го року.