Private-Bookers
БЖД
вернуться

Ушкалов Сашко

Шрифт:

– Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до мене, – і бризкаю в його бік антистатиком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що коли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурнуватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона забирає в мене спідничку й шепоче на вухо:

– Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, тоді тобі стане легше…

– Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – питаю я.

– Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім’ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Ікарус мене розбудив, було лише близько дев’ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин… Цей придурок стояв наді мною й бемкав ложкою об порожню каструлю, співаючи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихомирювавсь. За мить до нього долучився сусід-фараон з нижнього поверху, що довбав чимось металевим по батареї й матюкався, судячи з усього, через те, що не знав слів марсельєзи.

– Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фараон. У нього є наручники, кийок і пістолет…

– Мало того що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вгаває, він продовжує довбати по батареї, а до нього підключається ще добра половина під’їзду.

У мене складається таке враження, що для всіх цих людей шматок залізяки, який тягнеться крізь їхні квартири, став утіленням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать… Пригадую, якось за результатами тесту наш універський психолог встановив, що Ікарус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва…

– Ви лузєри. Панятно? – так і сказав він і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса, то всі ці тести гівна не варті.

Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

– Ну й якого хріна було це робити? – не розумію я.

– У мене сьогодні день народження, – розводить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

– Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

– Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справжній день народження… Я серйозно…

Ця новина змушує мене остаточно прочуматись…

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна назвати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й працював нічним сторожем на автостоянці. Зрештою, не скажу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів за ніч робив обхід. Ще можна було погратися потужним прожектором, але його дозволяли вмикати тільки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ, мені не пояснював, що таке екстрена ситуація… Майже щоночі на нашій стоянці залишала свій мерс одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів… Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли вона залишала авто й поверталася назад до виходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стегнами, як на подіумі, й пахкаючи слім-сигареткою, натомість дратувалася, кричала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна курка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядському лайфі… Але мова не про те…

Я дуже гарно пам’ятаю той ранок, пам’ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам’ятаю навіть свої думки… Отож того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола лежали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теплий день – 5—7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирішив покурити. Мій болоньєвий плащ не промокав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурювати знову – тоді мокрий тютюн починав пускати ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під ноги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігерів, прикриваючись від дощу пакетами, в яких лежали конспекти, а потім на землю спустився великий голомозий грак. Він почав длубатись у пакеті з недоїдками, раз по раз насторожено на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо навіть серед птахів починають з’являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох були поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не звичайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й проходи вони ретельно охороняли від контрабанди, нелегалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупинилась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два молочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гумові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла дійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушити незручну мовчанку, й простягнув їй недопалок, що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно… як тебе звати?

– Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями… – винувато шморгнула носиком вона.

– Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й питаюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами, в разі чого, не було жодних претензій…

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13
  • 14

Private-Bookers - русскоязычная библиотека для чтения онлайн. Здесь удобно открывать книги с телефона и ПК, возвращаться к сохраненной странице и держать любимые произведения под рукой. Материалы добавляются пользователями; если считаете, что ваши права нарушены, воспользуйтесь формой обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка