Шрифт:
Але ні… повний пипець… починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих трусиках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.
– Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши мене. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.
– Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгальтер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.
– Не дивись на мене, – каже Кет.
– Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюсь.
– Це ще чого?
– Того, що я лежу на Монсерат Кабальє…
– Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї… ліпше допоможи мені застебнути бюстгальтер.
Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгальтер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечиках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички… «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене прийшов мій ангел-охоронець із розвідним гайковим ключем і позакручував усі мої гайки або принаймні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».
– Малий, ти що там, заснув?
– Тут заснеш… Це що, кодовий замок?
– Ні фіга він не кодовий, просто встав у правий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір нижньої правий пиптик верхньої… потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто…
Після пояснень Кет у мене починають плавитись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний досвід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курва, була попереду – я до такого навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і задля чогось несамовито м’яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирішив більше ніколи цим не займатися.
Нарешті мені вдається впоратися з цією трикотажною головоломкою.
– Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з голоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.
– Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці…
– А?.. – чую я з-за дверей.
– Щоправда, я не знаю, чи можна її ковтати, – перебиваю я Кет.
– Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає вона на мене.
– Ні, все дуже просто, майже так само, як з твоїм бюстгальтером… Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спостерігало чмо з-за холодильника з кокою…
– І що? – питає Кет.
– І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявилося, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, точно такого, на якому Біла Дауна переїхало поїздом…
– Гаразд-гаразд… – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хвилюйся… Я й не знала, що креветки мають таку токсичну дію…
Мені набридають ці дурні балачки, тому я підіймаю Монсерат, – двері вже давно перестали для мене існувати й перевтілились у всесвітньовідому співачку, – і намагаюся закрити нею прохід до клозету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо, врешті-решт, вона може неправильно мене зрозуміти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію… Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з’являється, а переді мною стоїть Кет і тримає в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Якби я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.
– Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?
– Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.
Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне… Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.
Певно, мала помічає мій здивований погляд:
– Чо витріщився? Це антистатик!
– Як-як? – ще дужче дивуюсь я.
– Ан-ти-ста-тик! – по складах повторює вона. – Це щоб колготки не прилипали до спідниці.
– Ну й ну… – кажу я й киваю головою.
– А тепер, – просить мала, – порозмахуй нею, нехай вивітриться.
– Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.
– Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.
Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.
– Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися… І де вони тепер?
– Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.
– Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тик, хіба не бачиш?
– Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.
– Ну, – кажу я, – щоб вона не прилипала до сідниць, як же ти не розумієш?
– І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.
– Що саме? – не розумію я.
– Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?