Private-Bookers
БЖД
вернуться

Ушкалов Сашко

Шрифт:

– Це все ваші довбані слобожанські пальці, – раптом стогне галицький режисер і затихає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бокові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене поглядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – думаю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих картатих торб… Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тельбухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б’юся довбешкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел… А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

– Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом… І тому єсть прямиє доказатєльства… Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєізжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд… Но Біл вижил…

– Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично… – уриваю я швабру, доки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як покидьок Біл навернувся до бога.

– Ах, да-да… – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюсь, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу невідомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю таке: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прїєхал к нєму на мапєдє ямаха…»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бути справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами… Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка…

– Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.

– Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом величезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф… Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя… – Єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жопу…

Потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно сформулював і чи нічого бува не забув.

– Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обуривсь я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє…» Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь… Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову вибухівку, що винесла вітрину й покалічила кількадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди ходити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають… Хоч я кепсько розуміюся на маркетинг-технологіях… Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: якщо твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому, сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що, немов набої, перебирала у своїй прозорій торбинці тюбики зубної пасти.

– Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш у мене нічого не питати, я чищу зуби.

– Справді? – злякано кліпає вона на мою голову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

– Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

– Я рада, – серйозно й досі злякано каже дівчина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж мене бісить, коли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж…

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу менеджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучасний бізнес, докупи взятий… Усіх цих дебілів з бейджиками… У мене виникає бажання перекинути це чмо в морозильник із рибою, аби воно почитало там трохи про Біла Дауна та його мопед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз…

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • 13

Private-Bookers - русскоязычная библиотека для чтения онлайн. Здесь удобно открывать книги с телефона и ПК, возвращаться к сохраненной странице и держать любимые произведения под рукой. Материалы добавляются пользователями; если считаете, что ваши права нарушены, воспользуйтесь формой обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка