— Та зрозумій ти! — Олька знову розридалася. — Не хочу я бути жодною мамою!

— Ти вже й так нею є, — нагадав онуці дідусь Генрик. — До слова, а де Францішек?

— На балконі-і-і-і, — заголосила Олька.

— Як це — на балконі? — захвилювалася мама. — Нині ж так вітряно. Навіть у прогнозі погоди радили познімати квіти з підвіконь.

— А він не на підвіконні, а на балконі, — Олька гучно висякалася. — Я його прив’язала.

— Прив’язала? До чого? — тепер уже занепокоївся батько.

— До перил, — спокійно пояснила Олька. — Він хотів гратися в індіанців. Я його прив’язала. Інакше не змогла б до вас прийти.

— А звідки тобі відомо, що малий хоче гратися в індіанців? — дід перетворився на Шерлока Холмса. — Він же навіть «дідо» сказати не вміє.

— Він мені показав. На мигах, — Олька витирала очі зашмарканою хусточкою, і тепер її макіяж був достоту як у Маньчакової.

— У мене погані передчуття, — мовив дідусь Генрик. Важко було сказати, що він мав на увазі — становище існуючого правнука чи нову вагітність Ольки.

Неможливо було уявити собі Францішека, якого шмагав на балконі вітрюган, і не зворушитися. На щастя, знову озвався домофон.

— Відчиніть нам! — почувся голос Ольчиного чоловіка, і Буба полегшено натиснула на кнопку.

— Так не можна, — уже з порога почав Роберт. — Доки народиш другу дитину, позбудешся першої, — і він кивнув у бік Францішека. Малий, як завжди, погойдувався на товстеньких ніжках.

— Дідо, — зраділа дитина, побачивши дідуся, а той аж занімів.

— Ви чули? — розчулено скрикнув старий. — Ви це чули?

— Франек мав на увазі мене! — повеселішав тато, дивлячись на онука з любов’ю. — Це я дідо!

На щастя, дискусія не спалахнула.

Усі із захопленням сприйняли перше Францішекове слово й дружно зааплодували. Хлопчика передавали одне одному, ніби якийсь перехідний кубок.

Навіть Олька гордо всміхнулася.

— Я його цього не вчила, — попередила вона.

— А даремно, — пирхнув дідусь. — Бо коли б ти почала його вчити, він би спокійненько через рік чи два вигравав у бриджа. І не лише в садочку.

— От-от, — Олька скористалася рідкісним моментом сімейної ідилії. — Я саме прийшла запитати, чи допоможете ви нам фінансово із садочком.

— Йдеться про тимчасову позичку, — потупився Роберт. — Оля затялася… А я ще стільки не заробляю…

— На що? — утрутився дідусь. — Мужчина, у якого двійко дітей, повинен заробляти на все. Навіть на коханку, — бовкнув він.

— Йдеться про садочок з англійською мовою. І басейном. І карате. І… — Олька перелічувала всі можливі принади дошкільного закладу.

— Як це — з англійською? — дідусь картинно витріщився. — Навіщо дитині, яка не знає рідної мови, ще й англійська? Хіба що ви до Англії зібралися, на заробітки, — зневажливо засопів старий.

— Якщо ви нам не допоможете, — Олька відчула, що втрачає шанси, — то нам нічого не залишиться, як податися на заробітки.

— Через мій труп, — затявся дід, але про це він згадував так часто, що погроза ні на кого не справила враження.

— Я опікуватимуся Францішеком, — раптом озвалася Бартошова.

Усі глянули в її бік і знерухоміли, уражені.

Францішек, який (звісно, коли його не прив’язати до балконних перил) не відав, що таке спокійно всидіти бодай хвилинку, зараз лежав на колінах у Бартошової, міцно схопившись за її фартух.

Малий не виявляв жодних ознак гіперактивності й узагалі не збирався нічого робити. Він просто собі лежав, сповнений щастя, й легенько водив ручкою по обличчю своєї нової матусі.

— Він, мабуть, захворів, — зойкнула Олька.

— Справді, з ним щось не так, — погодився Роберт.

— Але ж ви нас не покинете?! — захвилювалася мама, якій аж ніяк не загрожував інстинкт турботливої бабці.

— Я впораюся, — Бартошова глянула на здивованих присутніх. — Я така велика, що вистачить мене й на дві родини.

— Але англійська… — несміливо почала було Олька.

— Буде й англійська.

— То ви й по-англійському вмієте?

— Умію, — прошепотіла пані Аня. — Але не розмовляти, а виховувати, бо це потрібніше, — і вона багатозначно глянула на пана Генрика.

— А карате? — засумнівався Роберт.