— Це ти, Бубо? — перепитала Редбулька. — Бо віднедавна мені здається, що замість тебе на уроки приходить якийсь твій невдалий двійник. Зрештою, не маю нічого проти двійників, навіть не надто схожих. За умови, — Редбулька піднесла догори вказівний палець, — що вони конспектують усе, як слід. — І після такої заяви вчителька продовжила захоплюватися черговим літературним шедевром.

Від тієї злощасної суботи минув тиждень, і крім жовтої шахівниці на Бубиній голові, ніщо більше не нагадувало про нещодавні плани. Хіба що вражена гордість, бо щойно на горизонті з’являвся Мілош, як дівчина червоніла від сорому.

— Знаєш, це не так уже й погано виглядає! — Сирота звично сів на Бубиній парті. — Як жовтки, перемішані із шоколадом, — додав Стась, спинившись поглядом на злощасній меліровці.

— Мені байдужісінько, як воно виглядає, — Буба відкопилила губу й зайняла захисну позицію.

— Нарешті! — зрадів Сирота.

— Що «нарешті»? — з підозрою глянула вона на Стася.

— Ну, ти застосовуєш мій принцип і перестаєш перейматися іншими, — закінчив він з розумним виразом обличчя.

Бубі раптом закортіло вилити на нього свою злість. Вона усвідомлювала, що чинить неслушно, та зі злістю так уже буває, що вона дістається тому, хто найменше завинив.

— Якщо ти думаєш, що мені потрібен якийсь утішальник… або що я погоджуся податися з тобою на велосипедну прогулянку, бо мене покинуто…

— Та що ти, Бубо! — Сирота перестав посміхатися. — Я тебе зовсім не втішаю! І точно не збираюся кликати тебе на побачення! Ти не сердься, але на такі речі в мене просто часу немає. — Стась тихенько зліз із парти й знічено сів на своє місце.

Дівчина підійшла до нього, щоб перепросити за свій дурний вчинок, але біля Сироти раптом опинився Мілошів рюкзак, а тоді його власник.

— О, Буба! — зробив відкриття Мілош, пригадуючи собі про її існування. Таке траплялося завжди, коли він прохав про допомогу у вигляді якоїсь шпаргалки. Останнім часом вдавався до чужої допомоги чимраз частіше, і півкласу працювало заради його оцінок.

— От добре, що я тебе побачив, — глянув на неї колишнім поглядом. — Скажи чесно: ти можеш підготувати замість мене цей експериментальний показ із фізики? Бо справа в тому, що я мушу поїхати… що ми з Ребеккою їдемо в триденний табір виживання… І я не встигаю.

— Мені шкода, але я цього не робитиму, — вираз Бубиного обличчя був сповнений співчуття.

— Що таке? — недовірливо глянув на неї Мілош.

— Те, що я тобі не можу допомогти, — терпляче пояснила вона.

— Як це не можеш?

Зараз він її вперше по-справжньому помітив. Хоча відповідь його спантеличила, зате Мілош нарешті уважно подивився на Бубу.

— Просто так. Не можу, і все, — відповіла вона.

— Не дурій, — Мілош зніяковів, бо розмову супроводжувала знущальна посмішка Сироти, який грав очима в невидимий пінг-понг. Він переводив погляд з Буби на Мілоша й вочевидь чудово розважався.

— Чому це ти не можеш? — не здавався Мілош.

— Бо на відміну від тебе, я вже пройшла школу виживання. І з власного досвіду знаю, що краще з тобою не мати справ. І вже точно нічого не робити з тобою разом, — Буба відшукала відповідний тон і говорила чітко й упевнено.

— Я зовсім не хочу робити щось разом з тобою! — Мілош поступово втрачав свою безтурботність. — Я думав, що ти цей показ підготуєш… ну, сама, а я б тобі якось… ну, якось віддячив…

— Подякуй краще комусь іншому. А найкраще — самому собі. Без образ, Мілоше, але я твердо вирішила.

Ніколи досі за всю історію виду канарка-переросток не йшла з такою гідністю. Не проходжувалася між партами так упевнено, що навіть орел міг би позаздрити.

Уже вкотре поправляючи в роздягалці свого кашкета, щоб бодай трохи приховати жовті пасма, Буба помітила в дзеркалі Мілоша. Він спостерігав за її спробами, проте без звичної останнім часом злостивості.

Підійшов якось невпевнено і, дивлячись Бубі у вічі, попрохав вислухати.

— Кажи, — кашкет перехнябився, і Буба перестала з ним змагатися.

— Вибач мені, — буркнув Мілош. — За ці мої дурні прохання… і за суботу пробач…

— Нормально, — Буба спромоглася на цілком щиру усмішку. — Приємно, що ти перепрошуєш.

— Я повівся, як останній ідіот. А найгірше, що лише сьогодні це допетрав.

— Добре, що таки допетрав, — утішила його Буба. І з кашкетом набакир рушила до виходу.

Біля ліцею знову наштовхнулася на Сироту. Той подзенькував поламаним дзвоником свого кумедного велосипеда й здавався, як завжди, задоволеним.