— Надовго?

— Назавжди. Йди до мене.

Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів:

— На-зав-жди.

— Це моя Інна. Спадкоємиця, так би мовити, — Корецький підштовхнув доньку назустріч Лавру.

— Грінченко Лавр Станіславович, — консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажів, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало.

— Можете називати мене Беконті, — навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. — Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.

«Стерво мале», — подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.

— А тебе як називати?

— Мар… — почала дівчина, але виправилась: — Наталією називайте.

Беконті здивовано подивилась на подругу.

«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» — казав її погляд.

«А мені пофіг, — подумала Мармура. — Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».

— Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? — Лавр підморгнув дівчині. — На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?

— Та ні, який ви там Бетмен… — Мармура шкодно шморгнула носом. — Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.

— Ну, ваащє! — ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. — Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!

— Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? — спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.

— Родичка, — буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. — Далека.

Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:

— Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.

— Без мене! — крикнула з кімнати Беконті.

Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.

— І де ж воно, таке місце? — запитав журналіст.

— У вашому Храмі.

— У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! — твердо виголосив Корецький. — Це місце закрите для сторонніх.

— Що за Храм? — у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.

— Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, — пригальмував доньку Роман Олександрович.

— Ага, у татка страшні тайни, — погодилась та. — Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.

— Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.

— Я що, погано вчусь?

— Не заважай дорослим.

— А я, значить, малолєтка. З горшка злізла, нє?

— Не за-ва-жай, — у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.

— Ну й фіг з вами, — на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» — означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.

— Якщо Храм не підходить, тоді треба обладнати якесь тимчасове сховище, — запропонував Лавр. — Але це приведе до розпорошення сил і здорожчання наших послуг. У вас є фазенда?

— Нема в нас фазенди, — сказав Корецький. — У мого батька є за містом старий будинок.

— Капітальна будова?

— Будова цегляна, але це ж не фортеця. Просто двоповерховий сільський будинок. Чотири кімнати, кухня, туалет дворі.

— Храм був би ідеальним місцем…