– Та ну! Як кота з риссю можна порівнювати?

– Я колись на рись капкани ставив. Повір мені…

– Капкани? На рись? Як ти міг?!

– Так. Капкани. І ваш кіт, по-моєму, приручена рись. Особливо ця ось його борода…

Забити блакитну кішку. Здерти шкурку. Пошити з неї кожуха. Не можу в це повірити. Щоб оці теплі лапки звисали з коміра й теліпалися…

– Оце тут ти, виходить, мешкаєш, - мовив Петрик.

– Іди мий руки, - відказала я.

На хисткому кухонному столику, застеленому бузковою скатертиною, по центру стояла бляшанка червоного кав’яру, таємно від митників вивезена з України. Круглі булочки, які ми купили дорогою, розділялися навпіл, навіть краяти не треба було, і я просто мастила їх маслом.

Мій гість повернувся з лазнички, ухопив пульт і увімкнув телевізор. Миттєво знайшов канал - на екрані постала дерев’яна халабуда просто в лісі, а на порозі стояв, підтримуючи шкіряні штани, старий сивий індіанець із поораним зморшками лицем. Червоно-шкірий полісмен напосідався на старого - мовляв, його новозбудована вбиральня отруїла воду в підземному джерелі, з якого п’є все тубільне містечко. (От чого мені та вулична халабуда видалася такою рідною!) Старий відгризався, що він господар на своїй землі і всілякі шмаркачі не вказуватимуть йому, де ставити сральню…

– Що дивишся?
– запитала я у Петрика.

– «На північ від шістдесятої паралелі». Я майже всі серії собі на відео записав.

– І про що серіал?

– Про індіанське містечко в тайзі, куди тільки чартерним літаком можна дістатися. Переглянь колись, його щодня о цій порі крутять, - тобі сподобається.

– Обов’язково.

– Де твої господарі?

– Пані Ірина поїхала провідати сина й онуків, а пан Йосип у церкві вареники ліпить… Ти кав’яр коли-небудь їв?

– Ні.

– Чарівно. Тоді тобі байдуже, як я його подам,- промовила я радше сама до себе й, затиснувши бляшанку поміж двох нагострених коліщаток, по-хижацькому вирізала дно. Канапки з червоним кав’яром на темно-бузковому столі вигляд мали ефектний і святковий. Завтра - День подяки, коли, як і на Різдво, всі порядні мешканці Буремної Затоки запікають індика. Але чому б не почати святкування вже сьогодні?

– Можна покуштувати?

– Нема питань. Тобі вермут із льодом?

– Мені лід із вермутом,- муркнув Петрик і пальцем поправив горошину кав’яру, яка загрозливо нависла над краєм булки.- Я за кермом.

Лід заторохтів у склянках, тоді забарвився в жовтавий колір лимонного соку, а потім і зовсім потонув у лискучих, аж ніби масних хвилях сухого - extra dry– вермуту.

Сонний комп’ютер задзижчав - час від часу він сам себе тестує, і його скреготіння, зосереджене й вельми невдоволене, вночі іноді будить мене зі сну. Буркотіння комп’ютера нагадало мені, що насправді ми з Петриком зібралися не День подяки святкувати, а питання для контрольної роботи ухвалювати. Петрик викладає в Університеті літературу майбутнім бакалаврам-гуманітаріям, я ж, крім того, що студентка магістратури,- ще й тимчасовий його асистент.

Бути Петриковою асистенткою - непроста справа, бо цей молодий викладач волів би перекинути на мене левову частку своєї роботи. За останні два тижні я перевірила щонайменше дев’яносто студентських творів із літератури.

– Минулого року тебе не було в Університеті,- мовила я.- Ти брав академвідпустку?

– Не зовсім. Просто поїхав.

– Але ж ти навіть не захистив магістерської!

– Я потім написав листа на кафедру. Викладачі пішли мені назустріч. Цього літа на захист диплому я приїхав-таки.

– А де ж ти був?
– спитала я і ковтнула кислого духмяного вермуту.

– Подався до Тихого океану.

– І що там поробляв?

– А нічого. Перебивався на соціальну допомогу і споглядав, як люди живуть.

– Просто сидів на вулиці та споглядав?

– Просто сидів на вулиці та споглядав,- кивнув Петрик.- Серветки маєш?

На мить я замислилася. Тоді навіщось відчинила дверцята холодильника, де на порожніх поличках тулилася хіба коробка з мандаринами, вийняла мандаринку і простягнула її гостеві. Він узяв, не виявляючи подиву. Нарешті я згадала про серветки - за мить вони стояли перед Петриком.

– Тож які спостереження,- запитала я,- ти вивіз із далеких країв?

– Мешкають там гуманоїди…

– Інопланетяни?

– Еге ж. З ранку до ночі курять траву, бо не бачать мети в житті…

– Білі чи аборигени?

– Ті й ті. Аборигенів більше…

– Тяжко жити чужинцем на власній землі. Я тебе розумію як ніхто.

Ситуація з корінним населенням у Буремній Затоці була критичною. Ще не стерлися з пам’яті часи, коли автохтони не мали права перебувати поза межами резервацій. І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали, і давно вже були замкнені школи-інтернати, де індіанських дітей учили ненавидіти власну культуру, і в Буремній Затоці частка тубільного населення невпинно росла й років за десять мала вже сягнути п’ятдесятьох відсотків, та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка і на яких звалищах потім знаходять їхні понівечені тіла, чому п’ють так страшно їхні сорокарічні батьки, що пройшли через католицькі інтернати, чому в Буремній Затоці такий високий відсоток самогубств - і саме серед корінного народу…