Під лобовою шибкою із дзеркала звисав на припоні волелюбний чорний ворон. Жартівник-трикстер, земне втілення Бога в міфології корінних американців, так само як і рудий койот.

Машина випустила хмарку сивого диму і рвонула з місця.

Проводжаючи очима темну цятку, що танула вдалині, я стояла на порозі, коли поміж ноги мені шаснула блакитна тінь.

– Яро, Ярчику! Повернись, будь ласка! Повернись, маленький! Повернися, прикрий котисько!
– кликала я, і зуби цокотіли від холоду. З-за рогу визирали зелені лукаві очі.

Трохи поглузувавши з мене, Яро граційно підстрибнув і подався геть. Вдалині на нього чекав рудий пухнастий приятель. Мені на мить привиділося, що то не кіт, а вічний пустун койот крутнув волохатим хвостом і підморгнув мені.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НАДЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА

Гамірний перший поверх бібліотеки - звичне місце зустрічі студентів Університету - війнув у ніздрі запахом дорогих парфумів і старих енциклопедій. Дівчатка-бібліотекарки за конторкою привітно усміхалися. Миготіли екрани фільмоскопів, магічно являючи з мікроплівок тексти, які давно розсипалися разом із жовтим папером, що на них колись були записані. Грандіозні томи енциклопедії «Британіка» небезпечно звисали з полиць старожитньої шафи…

Хтось гукнув мене, та я квапливо шаснула за ріг і заховалась у півтемному коридорі, бо не мала часу на студентські балачки.

Стрімкий ліфт розсунув стулки - я готова вже була натиснути кнопку п’ятого поверху, коли слідом за мною всередину ступив містер Дан, Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки - дивакуватий дідок, якому на старість заманулось отримати другу вищу освіту, і неабияку, а з філософії автохтонів,- от тепер він і вчащав до бібліотеки. В Університеті Лео Дан був ходячою легендою.

– Доброго дня,- радо привітався він до мене,- як ся маєте?

Я уклякла на місці. Містер Дан балакав чистісінькою українською мовою - зовсім без акценту! З роззявленим ротом я вирячилася на нього.

– Не дивуйтеся,- загиготів дідок,- на вечірці на честь українського посла мені вас показала Ірина Бачинська. Ви ж у неї мешкаєте?… Ми з пані Іриною давні друзі, ще з України. Так приємно було в цій холодній чужинській дірі зустріти рідну душу!…

Я трохи оговталась і тепер розгублено всміхалася до балакучого українця, либонь, на батьківщині - якогось Лева Данилюка або Даниленка, котрий, перетнувши кілька кордонів й осівши на чужині, спростив українське ім’я до короткого Лео Дан.

Дідок вийшов на другому поверсі, де містилося зібрання книжок з історії та географії рідного краю, мене ж ліфт виніс на саму гору, на поверх п’ятий - моїй магістерській дисертації останнім часом забракло наукових джерел, і вона запрагла архівних даних.

У людини непосвяченої подив може викликати моє устремління втрапити саме на п’ятий поверх, адже архів - у підвалі, як і має бути у будь-якій порядній бібліотеці. Але п’ятий поверх - то святая святих: тут зібрана колекція унікальних раритетів. Зі своєю пластиковою студентською карткою в руці я маю доступ туди, куди простий український смертний зазвичай навіть не мріє потрапити.

Що казати! Навіть на третьому й четвертому поверхах університетської бібліотеки, серед томів, що я можу взяти додому й перечитувати місяцями, лежачи на канапі, натрапити на видання 1901 року - не дивина. Так я випадково надибала перше видання чотири-томного словника Грінченка - товсті сині книжки, яких не торкалася людська рука вже десятки років,- і гірко пошкодувала, що не вмію красти.

На п’ятий же поверх - хтозна-якими шляхами-дорогами - потрапила частина архіву місцевого товариства «Просвіта»: нащадки переселенців уже не володіють українською мовою, книжок читати не можуть, історією мало цікавляться. На всю Буремну Затоку я, певно, однаоднісінька, хто насправді зрадів, спіткнувшись об затиснену в куті коробку за інвентарним номером LU1310… Сталося це півтора тижні тому, і щойно я ковзнула оком по білому папірцю з номером, серце моє тьохнуло: було ж бо саме тринадцятого жовтня - 13.10!

О, як трепетно відкривала я коробку з поштовими листівками, підписаними руками, що вже давно не ворушаться; картами тої України, котрої уже нема; жовтими м’ятими листами, які розсипаються від доторку; старими світлинами людей, яких ніхто не пам’ятає; вишиваними рушниками на сірому, давньому полотні!

Тема моєї дисертації стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі. Досвіду отих людей, що припливли сюди по Другій світовій війні й лишилися хто ліс валити, а хто з мерзлої землі цінні метали вишкрябувати. Вириваючись із німецьких та австрійських таборів для переміщених осіб і потрапляючи на кораблі, що прямували у Новий Світ, ці люди щоранку, всі десять днів дороги, виходили до розкішного сніданку з зачаєною тривогою: наснилося? більше не буде? А потім, на твердій землі, не певні, що саме їх чекає попереду, купували буханці білого пухкого хліба - з собою, про всяк випадок, на поїзд, що довго, довго тягнутиметься на північний захід, де занадто холодна зима, де люди будуть замкнені на рік-два в лісі, але зароблений долар дасть їм надію на спокійне і - може вперше - безпечне майбутнє.

Старі листи важко читати: спрацьовані руки писали їх, пригадуючи алфавіт, якому встигли навчитися в українській школі, коли вже не стало поляків; руки часто дитячі, чотирнадцятирічні, що мили в німецьких шоколадних будиночках підлоги, якщо пощастить, а якщо ні - виточували на фабриках набої для тих, хто завтра нищитиме їхні хати. Від тих листів мене ночами не полишали страшні сни, та я навіть не підозрювала, що виявляться ці сни віщими.

Листи я читала пачками, так, як були зв’язані, одну пачку на день, і здавалося, що кінця-краю їм не буде, - доки не натрапила в одній із пачок, перев’язаних коричневими ворсяними мотузками, на декілька незвичайних папірців.