Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог - старе капище.

Т обі дорога лежить, як доля,

І меч гартований, і світанок.

Ще буде всього: журби і болю;

Я не зцілую майбутні рани.

Не хочу зараз плачу й зажури!

Бо зранку, зранку - ця ніч минеться!

– Я буду битись лицем об мури,

Т а тільки груди твої - фортеця.

На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора - хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» - у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.

Я добре пам’ятала це місце: «Просвіта» як така померла кілька років тому, зосталася тільки велика зала для щорічних концертів і гостин на Маланки і Василя, а також маленька кімнатка, де припадали порохами залишки книгозбірні. Переважно книжки давно перекочували в Університет, зі старих працівників «Просвіти» майже нікого не лишилося. Чи зможе мені тепер хтось розповісти, з яких часів у «Просвіті» лежали ці вірші? Знахідка принаджувала та дражнила недомовленістю…

– Я не заваджу?

Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.

– Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?

– Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд [5]люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.

Він гмикнув і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною - найцікавіша в світі таємниця.

У звіра на долівці -

Великі жовті очі.

У грубі жар яриться,

Затихнути не хоче.

Вогонь дратує шкіру,

Руді малює плями.

У вікна - хорий, хирий -

Вповзає білий ранок.

І вже ти - за дверима.

На вистиглій долівці

Мій звір ридає ридма

В покинутій домівці.

Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!

Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…

Мозолі ще не натер ти

Від меча, а кров болить.

Біль розритої землі

Довше часу, більше смерти.

Нам з тобою не питати,

Шлях правдивий наш чи ні,

Бо за нами день і ніч

Бог стоятиме на чатах.

– Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!

Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.

На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…

З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику!
– покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.