Шрифт:
Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог - старе капище.
Т обі дорога лежить, як доля,
І меч гартований, і світанок.
Ще буде всього: журби і болю;
Я не зцілую майбутні рани.
Не хочу зараз плачу й зажури!
Бо зранку, зранку - ця ніч минеться!
– Я буду битись лицем об мури,
Т а тільки груди твої - фортеця.
На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора - хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» - у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.
Я добре пам’ятала це місце: «Просвіта» як така померла кілька років тому, зосталася тільки велика зала для щорічних концертів і гостин на Маланки і Василя, а також маленька кімнатка, де припадали порохами залишки книгозбірні. Переважно книжки давно перекочували в Університет, зі старих працівників «Просвіти» майже нікого не лишилося. Чи зможе мені тепер хтось розповісти, з яких часів у «Просвіті» лежали ці вірші? Знахідка принаджувала та дражнила недомовленістю…
– Я не заваджу?
Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.
– Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?
– Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд [5]люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.
Він гмикнув і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною - найцікавіша в світі таємниця.
У звіра на долівці -
Великі жовті очі.
У грубі жар яриться,
Затихнути не хоче.
Вогонь дратує шкіру,
Руді малює плями.
У вікна - хорий, хирий -
Вповзає білий ранок.
І вже ти - за дверима.
На вистиглій долівці
Мій звір ридає ридма
В покинутій домівці.
Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!
Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…
Мозолі ще не натер ти
Від меча, а кров болить.
Біль розритої землі
Довше часу, більше смерти.
Нам з тобою не питати,
Шлях правдивий наш чи ні,
Бо за нами день і ніч
Бог стоятиме на чатах.
– Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!
Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.
На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…
З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику!
– покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.