Однак на восьмий день торгівлі, наслухавшись від якихось лівих чудил у мотелі переказів та недвозначних відгуків про наш чудо-засіб для ароматизації малої рогатої худобини, Тьомик попросив мене трохи збавити оберти, мовляв, щось воно не те з нашим ароматизатором. Я не послухав його, та ще й приговорював, щоб і він не брав дурного в голову — адже то все каверзні вигадки заздрісників, недоброзичливців і конкурентів!

А тепер — до суті справи. Проблем, як нам переказали, було небагато — всього дві. Перша — молоко дійсно переставало смердіти козою, але починало смердіти дихлофосом, і друга — на третій день після застосування мого чудо-дезодоранту «Cabra arom'atica» кожна друга коза якогось дідька відкидала копита, в самому, блін, прямому значенні цього слова.

На лихо, чутки поширювалися мексиканською глибинкою значно швидше, аніж ми по ній їздили, внаслідок чого в моєму монолітному бліц-плані почали з’являтися перші тріщини.

Зазвичай у кожному новому селищі на нашому шляху ми починали торгівлю з самої крайньої гасієнди. Я спиняв джип і сигналив. Господар вистромляв опришкувату голову над самановим тином і привітно махав нам рукою.

Далі все відбувалося як завжди. Удвох з Тьомиком ми тюпали до патіо, я витягав з сумки кілька балончиків «Cabra arom'atica» і брався натхненно й аргументовано розписувати всі переваги цього високотехнологічного продукту. Брунатне мексиканське сімейство збиралося у повному складі й уважно слухало мене. Тож все йшло, як по маслу, поки Тьомик не починав посміхатися. І як тільки цей мудак за звичкою шкірився, стараючись справити хороше враження на наших потенційних покупців, хтось із родини, ну, скажімо, якийсь сопливий синок, одразу впізнавав його.

— Слухайте, татку, — казав сопливий синок, — а по-моєму, це ті два гендлярі, які їздять селами і продають втридорога дихлофос, від якого потім кози дохнуть. Пригадуєте, вам дядько Рауль про них розказував? Гляньте, в одного з них нема двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі.

Звичайно, в цей момент татко усе пригадував, і після цього події починали розвиватись не так, як завжди: дуже швидко і в небажаному для нас руслі. Як правило, нас з напарником заледве не виносили з гасієнди на вилах, а потім усю дорогу, поки ми мчали на повній швидкості геть від села, я дякував Богові, що зміг з першого разу завести наш джип.

— Якби не твої зуби, усе було б нормально! — сердито казав я Тьомику.

Коли така історія повторилася втретє і якийсь вакерос замість вил схопився за дробовика й гахнув по нас із Тьомиком добрячим зарядом дробу, я зрозумів, що Тьомика пора вести до стоматолога. Бо, бляха, ніякого з ним бізнесу!

Проблема полягає в тому, що мій Тьомик страшенно боїться трьох речей: літати, одружуватися і… стоматологів. Причому цей страх має в основі якусь дику первісну природу — засів, зараза, дуже глибоко, десь аж на генному рівні, і ніякі вмовляння, кепкування та докори нічим не можуть цьому зарадити. Колись я навіть гіпноз пробував. Довго вмовляв Тьомика, поки нарешті спромігся затягти його до якогось дурнуватого гіпнотизера-хіроманта… Його (Тьомика тобто, не гіпнотизера) тоді ледь добудилися — я думав, помер уже, зараза, на зло мені і хіроманту. Одначе страх перед дантистами після того не відступив ні на йоту.

Тож на якийсь час мені таки довелось призупинити операцію «Cabra arom'atica» — ми повернулися на південь до столиці штату Чіапас. Я слушно зміркував, що тільки в Тукслі-Гутієррес ми зможемо знайти по-справжньому хорошого зубного лікаря.

— Завтра підеш до стоматолога, — безапеляційно заявив я напарнику, щойно ми заселились до готелю.

Тьомик посірів, дрібно-дрібно закліпав очима і затремтів. Але так нічого й не відповів.

…Наступного ранку, скориставшись моєю безпечністю, мій напарник підло дезертирував.

Я підозрював, що щось таке мусить трапитися, тому спеціально примусив себе прокинутися раніше, ніж завжди, однак Тьомика вже й слід прохолов. Навпроти мене стояло порожнє, давно остигле ліжко з пожмаканою постіллю. Я зазирнув під подушку та в шухляду. Пусто. Тьомик завбачливо прихопив з собою документи та гроші.

Не поспішаючи, я вмився, одягнувся та вийшов надвір.

Туксла-Гутієррес розташована майже на півтори тисяч метрів нижче нагірного Сан-Крістобаля, тому тут зазвичай уже з самого ранку палахкотить удушлива спека. Я дивився, як ранковий туман хутко відступає в гори і сонце безжально стріляє з небес своїми гострими променями. На сходах, у затінку коло потріпаних дверей готелю, куняв консьєрж у запраній фіолетовій жилетці.

— Ти часом не бачив уночі білявого ґрінго без двох зубів, який кудись виходив з готелю? — спитав я.

— Не бачив, — ліниво буркнув метрдотель, навіть не розплющивши очі.

Я задер голову. Навіть якщо Тьомик ліз через вікно, він не міг проскочити непоміченим перед консьєржем. Відтак я акуратно підсунувся ближче і непомітно для інших запхнув мексиканцю в кишеньку рожеву купюру номіналом п’ятдесят песо.

— Бачив! Бачив, сеньйоре! — тут-таки радо дзявкнув служивий, старанно продерши баньки.

— І куди він подався?

— Три години тому, ще до світання, рвонув на південь, у бік гватемальського кордону, сеньйоре. Біг так, наче за ним гналися всі демони пекла із самим сатаною на чолі.

— Ясно, — зітхнув я.

— Радий був прислужитися, сеньйоре! — кивнув швейцар і далі вп’явся у дорогу вдавано байдужим поглядом брунатних очей.

Я не поспішав, розуміючи, що з нульовим запасом іспанських слів Тьомик не зможе орендувати машину або ж зловити попутку. Тому спокійнісінько замовив у готелі яєчню з грінками та кавою й заходився снідати. Далі неспішно викурив сигаретку і попросив ще одну каву. Видудливши друге горнятко запашної чорної рідини, я попрохав ще одне. Ох, якби ж ви знали, яка все-таки добра ця чіапаська кава!