До третьої ночі Тьомик крутився, вертівся, пихтів і чухався, неначе собака, закусаний блохами, час від часу крадькома зиркаючи на мене крізь прищурені повіки. Я чатував, не послаблюючи пильності. Сидів коло вікна, курив цигарки і при слабкому світлі настільної лампи читав газети. Всі передовиці рясніли крикливими заголовками про звіряче вбивство чотирьох ловців мавп у якомусь віддаленому селі на півдні штату. Писалося, що з невідомих причин при появі американських перекупників (які, до речі, приїжджали за мавпами в ці місця далеко не вперше), у місцевих жителів стався масовий напад невідомої форми сказу. Двох нещасних ловців тут-таки повісили за горло на найближчому кедрі, третього посадили на палю, четвертого спочатку нагодували мавпячим лайном, а потім втопили. За різними даними з ними був ще один, п’ятий. Його ще й досі шукають. Проводиться розслідування.

Після третьої години Тьомик зрештою втихомирився і засопів рівно, мов маля. Ще цілу годину потому я не спускав очей з його нерухомого тіла. Зрозумівши, що мій напарник врешті-решт заснув, я й собі намірився придрімати щось із півгодини — тільки півгодини, ну, може, хвилин сорок, не більше — і обережно стулив повіки.

…О сьомій ранку мене розбудив будильник. Я зірвався на рівні ноги, наче солдат по тривозі, і продер очі. Тьомик зник. На тумбочці коло його ліжка валявся викручений зсередини дверний замок.

— Гад! — спересердя рявкнув я, вдягнувся, на ходу чистячи зуби, і вилетів на вулицю.

— Куди він побіг?! — накинувся я на незмінного консьєржа в брудно-фіолетовій жилетці, напнутій поверх пом’ятої жовтої сорочки.

Мексиканець окинув мене затуманеним поглядом і махнув рукою на захід.

— Кудись туди. В бік виїзду на Оахаку.

— Давно?

— Годину тому. Не більше.

Я вже майже вискочив на вулицю, коли це раптом примітив, що у готельного швейцара з кишені якось аж надто кричуще і показово стирчить побгана купюра номіналом у сто песо. Нараз я зрозумів, що недооцінив Тьомика.

Тож я зупинився, неквапом підійшов до консьєржа, а тоді прискіпливо подивився йому в очі. Він не опустив погляду, хоча зирив кудись мовби повз мене. Відтак, не кажучи ні слова, я витягнув з портмонетки три папірці, по п’ятдесят песо кожен, і запхав йому в нагрудну кишеню.

— То куди він побіг? — вдруге спитав я.

Не повертаючи обличчя у мій бік і не відводячи скляного погляду від запиленої дороги, яка приймала на себе перші вранішні промені, мексиканець тицьнув пальцем у протилежну сторону, на південний схід, в напрямку гватемальського кордону.

— Ясно, — сказав я і сердито сплюнув у придорожню пилюку.

Мені вже починала набридати ця стоматологічна епопея.

Вскочивши до машини, я блискавично завів двигуна. Одначе в ту ж мить мій погляд намацав дещо, що примусило мене зловтішно посміхнутись і заглушити мотор. Поряд зі мною на сидінні валявся тугий гаманець з готівкою та кредитками і український закордонний паспорт. Бордовий, ще старого зразка. «Погоня скасовується, — тішачись, подумав я. — Гарно тобі погуляти, напарнику». Тьомик, ушиваючись поночі, забув прихопити гроші та документи…

Отож я нікуди не поїхав.

…Упіймав я його аж через два дні, коли Тьомик прийшов украсти в мене грошей і поцупити щось поїсти. Уявляєте? Оце-то сила волі у людини, оце характер! Хлоп цілих два дні тинявся невідь де, не маючи й травинки в роті, але до дантиста не пішов! Якби не бізнес, я б ним захоплювався. Чесно.

Я проснувся від того, що вчув, як хтось порпається в шухлядці напроти мого столу. Взагалі-то я сплю не дуже чутко, однак шелест купюр може витягти мене навіть із коми, особливо, коли це шелест купюр, які вивуджують з мого гаманця.

Сонце ще не встало, але надворі вже було світло. Тож я підірвався, як ошпарений. Охлялий Тьомик прихилився коло тумбочки і тремтячими від виснаження руками вишкрябував гроші з мого гаманця.

— Ага-а-а! — закричав я. — Попався!

— Нє-е-е! — закричав Тьомик і кинувся тікати.

— Сті-і-ій! Стій, кому сказав?!!

Я схопив свого кімнатного шльопанця — перше, що втрапило під руку, — і помчав навздогін.

Тьомик прудко скотився сходами на перший поверх готелю, прослизнув крізь рецепцію, прожогом перетнув ресторан і заскочив на кухню, де працівники саме готували наїдки для першого сніданку. Коли я залетів до куховарні, Артем, відбиваючись ногами від низькорослих кухарів, жменями згрібав з пательні котлети і квапливо запихав собі до рота. Побачивши мене, він знов чкурнув навтьоки, на ходу перевертаючи миски з салатом та каструлі супу. Я метнув у нього шльопанця, але, на жаль, не влучив.

Наздогнав я його аж на задньому подвір’ї. Збив з ніг, повалив на землю і притис усією своєю вагою. Ослаблений дводенним голодуванням, Тьомик мовчав і майже не пручався. Лиш сердито сопів, похапцем засовуючи до рота останню котлету.

— Чого бажаєте, сеньйори?

— Полікувати зуби.

— Що, відразу обоє?

— Ні, лише він, — я підіпхнув позеленілого від страху Тьомика поближче до екзекуторського крісла і додав: — І не полікувати, а вставити. Причому зразу два. Тільки, лікарю, нам потрібно зробити все швидко, прямо зараз, і головне — безболісно!