Щоправда, мене більше не переймали стоматологічні проблеми. На часі були значно важливіші, фінансові питання: грошей було мало, ідей, де їх взяти, ще менше. Я просто не знав, що далі робити.

Того дня все від початку пішло шкереберть.

Почалось усе з того, що в хостелі, де ми ночували вже третю ніч, пропало світло. Довелося нам митися в темряві, причому Тьомик примудрився почистити зуби гелем для бриття і помити голову засобом для чищення вікон. У результаті він нічого не міг їсти за сніданком, а волосся на голові стирчало так, наче він під час того, як начищав зуби кремом для бриття і мив голову засобом для чищення вікон, ще й впустив у ванну фен чи електробритву.

Тож не дивно, що після ленчу у Тьомика почалася чергова хвиля потужної депресії і він подався шукати найближчий бар, щоб напитися.

Скажу відверто, після того, як я остаточно збагнув, що мій конгеніальний бізнес-прожект під назвою «Cabra arom'atica» потерпів нищівне фіаско на полях Чіапасу, депресія почала плющити і мене також. Я так прикинув собі: тепер ми винні бабки Тьомиковому шведському банку, конторі, що здає автомобілі напрокат, а ще дону Педро Сесіліо Раміресу, наркобарону, коротше, чи не половині всієї Мексики. Відтак я пошкріб макітру і пішов слідом за Тьомиком у бар. Напиватися до чортиків.

…Вже третю годину сидимо ми з напарником у якомусь гадючнику на околиці Туксли-Гутієррес, де нас не зможуть розшукати кредитори; жеремо в три горла текілу, мескаль і джин (без тоніка).

— У мене… г-гик… єсть питання, — починає Тьомик, теліпаючи баламутним язиком. — Шостий місяць ми займаємося бізнесом у Мексиці. Так?

— Т-так…

— Ми вже… гик… убехкали в наш, я перепрошую за матюки, б-б-бізнес сорок штук євро. Так?

— Ну т-так…

— І ще ми винні п’ятдесят кусків зелених П-п-педро Сосильясу?

— Кому?

— Сосильясу.

— Хто це такий?

— П-п-президент Мексики. По-моєму…

— Ми шо, знайомі?

— Та-а-ак! Він ще нам піраміди хотів п-п-продати… Чи то ми йому?

— А, точно-точно, пам’ятаю! Тмутаракань якусь. І шо, ми купили?

Артем напружено розмірковує, примруживши праве око і копирсаючись язиком у дірках між зубами.

— Не пам’ятаю точно… Але ти не перебивай! Так ось! А тепер, увага, розумнику, — Тьомик задер вказівного пальця догори, — питання: якого хріна ми тут робимо і де, бляха, мої бабки?!!

Я кліпаю на нього затуманеними очима, обдивляюсь засланий димом зал, довго думаю, хочу щось сказати про інвестиції, строки окупності проектів, але зрештою питаю:

— Ти… ти мене поважаєш?

— Поважаю. Скільки у нас там залишилось?

— Ще півлітра.

— Я про г-гроші…

— А. Ех… Тоді ніскільки.

— І як нам далі жити? — приречено запитав Тьомик і проспівав: — Піду втоплюся у річці широкій… — а тоді раптово затих, наче його хтось вимкнув, з’їхав на підлогу і відключився, поклавши голову на табуретку.

Я поплескав його по плечу і скрушно зітхнув. Вперше у житті я не знав, що відповісти. Вперше я не знав, де взяти гроші. Схоже, мексиканський клімат таки зовсім не придатний для українського бізнесу…

Зненацька, безцеремонно посунувши Тьомика вбік, коло мене присів широченний, мов кухонний сервант, мексиканець. Вузький скошений лоб і близько посаджені очиці чітко вказували на часткову або й повну відсутність інтелекту, як завше компенсовану надміром фізичної сили. Передпліччя та груди незнайомця рясніли вицвілими татуюваннями кольору мертвецької сині. «У-у-у… Який зловісний мексиканський мужик», — подумав я.

— Buenos tardes! [40] Я тут ненароком розчув, що вам треба грошей? — підступно почав мексиканець.

— А кому їх не треба? — огризнувся я.

— Ну, всім. Але комусь вони необхідні от хоча б для того, щоб купити нову яхту, хоч нова насправді не потрібна, просто в старої дно мушлями обросло і не хочеться чистити. А декому… декому гроші треба, причому конче треба, ну, скажімо, щоб оплатити ось такий-от рахунок.

І тут зловісний мексиканський мужик ляснув по столі долонею. Коли він прибрав свою масну п’ятірню, переді мною лишився папірець — рахунок за наші з Тьомиком сьогоднішні замовлення.

Я скосив очі на цифру внизу папірця. Ох ти ж, мамочко!

— Чувак! — кричу на все горло до Тьомика українською. — Ми щойно пропили власні штани!

Тьомик проснувся і задер голову над столом.

— Ф-ф-ф якому смислі?

— В прямому…

— Мексика… Чортова Мексика, — тільки й сказав Тьомик, а потім, не знімаючи голови з табуретки, спустив штани. — Беріть.

Мексиканець здивовано, а може, навіть з острахом глипав на мого напарника.