Шрифт:
Підійшов Мілан.
— Прошу вас, не застосовуйте цього тут.
Орієнтал знову поклав палички в коробку. Філіппінка скористалася з нагоди й сказала, що їм пора їхати до готелю. Орієнтал здавався трохи розчарованим, щойно прибула виявила більше інтересу до фіолетових паличок, аніж жінка, яку він запросив іти з ним спочатку. Він одяг свою куртку, заховав ящичок у шкіряну теку й сказав:
— Сьогодні ці іграшки почали виробляти знову, вони стали такою собі модою серед людей, що прагнуть до якоїсь особливої втіхи. Але прилад, який ви щойно бачили, можна знайти лише в рідкісних медичних колекціях, музейних або антикварних.
Мілан і Марія залишилися стояти, де були, не знаючи, що сказати.
— Ви вже це бачили?
— Такого зразка не бачив. Він і справді має коштувати цілий статок, але цей чоловік обіймає дуже високу посаду в одній нафтовій компанії. Я бачив інші такі прилади, сучасні.
— І як їх застосовують?
— Підключають до тіла і просять жінку, щоб крутила ручку. Розряд відбувається всередині.
— А чому вони не крутять ручку самі?
— Усе що завгодно в сексі можна робити самому. Але ліпше хай вони думають, що приємніше це робити в парі з жінкою, бо інакше мій бар розорився б, і вам довелося б працювати в овочевій крамниці. До речі, твій винятковий клієнт повідомив, що прийде сьогодні вночі. Будь ласка, відмовляй усім.
— Відмовлятиму всім. У тім числі і йому. Я прийшла лише попрощатися, бо йду звідси.
Мілан стійко витримав цей удар.
— Художник?
— Ні. «Копакабана». Існує межа, і я виразно усвідомила це сьогодні вранці, коли дивилася на отой годинник із квітів, неподалік від озера.
— І якою вона є, твоя межа?
— Ціна фазенди в бразильській провінції. Я знаю, що можу заробити більше, попрацювати ще рік, яка, зрештою, різниця, хіба не так? Але я знаю, що є різниця, бо я можу назавжди застрягнути в цій пастці, як застрягли в ній ви, наші клієнти, високі державні службовці, комівояжери, мисливці за талантами, працівники компаній, які виробляють диски, багато чоловіків, яких мені довелося знати, яким я продавала свій час і які не можуть продати мені його назад. Якщо я залишуся ще на день, я залишуся ще на рік, а якщо я залишуся ще на рік, то вже ніколи звідси не виберуся.
Мілан непомітно кивнув головою, так ніби все розумів і з усім погоджувався, хоча нічого не міг сказати, бо це могло б погано вплинути на дівчат, які працювали на нього. Але він був чоловік добрий, і хоча не дав їй свого благословення, проте й не намагався переконати бразилійку, що вона робить помилку.
Марія подякувала йому за все, попросила випити келих шампанського, бо їй уже остогид фруктовий коктейль. Тепер вона могла пити, бо вже не була на службі. Мілан сказав, щоби телефонувала, якщо матиме в чомусь потребу; тут її завжди зустрінуть із радістю.
Вона хотіла заплатити за шампанське, але він сказав, що частує її коштом закладу. Марія не стала наполягати: вона принесла цьому закладові набагато більше, аніж коштував келих шампанського.
Рядки зі щоденника Марії, написані, коли вона повернулася додому:
Я вже достоту не пам'ятаю, коли це було, але в одну з останніх неділь я вирішила зайти до церкви, щоб послухати службу Божу Я досить довго там чекала, а потім раптом до мене дійшло, що я прийшла не туди — то був храм протестантський.
Я хотіла вийти, але пастор уже розпочав казати проповідь, і я подумала, що було б нечемно підвестися з лави, — і, слава Богу, що не підвелася, бо в той день я почула те, що мені дуже треба було почути.
Пастор приблизно промовляв так:
«У всіх мовах світу існує одне й те саме прислів'я: „Чого очі не бачать, того й серце не відчуває“. А проте я стверджую, що немає нічого помилковішого, ніж це. Чим далі ми перебуваємо від предмету своїх жадань, тим ближче до серця перебувають почуття, які ми намагаємося придушити й забути. Якщо ми перебуваємо на засланні, то ми прагнемо зберегти кожен маленький спогад про своє коріння; якщо ми перебуваємо далеко від коханої людини, кожен, хто нас проминає на вулиці, нагадує нам про неї.
Євангелії і священні тексти всіх релігій були написані на вигнанні, у спробах порозумітися з Богом, у пошуках віри, яка вела народи вперед, у паломництві душ, які блукали по тверді земній. Ані наші предки не знали, ані ми не знаємо, чого Божество чекає від нашого життя, — і саме у хвилини таких сумнівів пишуться книжки й малюються картини, бо ми не хочемо й не можемо забути, хто ми такі».
У кінці відправи я підійшла до нього й подякувала за проповідь: сказала йому, що я чужинка на чужій землі й дуже йому вдячна, адже він мені нагадав, що серце відчуває те, чого не бачать очі. А що воно в мене справді це відчуває, то сьогодні я покинула свою службу.
Вона взяла дві валізи й поставила їх на ліжко; вони давно вже були напоготові, в чеканні того дня, коли всьому настане кінець. Вона уявляла собі раніше, що наповнить їх подарунками, новими сукнями, своїми фотографіями на тлі снігу та у великих європейських столицях, спогадами про той щасливий час, коли вона жила в найбезпечнішій та найвеликодушнішій країні світу. Вона справді мала кілька нових суконь та кілька фотографій на тлі снігу, що якось випав у Женеві, проте, крім цього, все буде не так, як вона собі уявляла.
Вона прибула сюди з мрією заробити багато грошей, довідатися більше про життя і краще взнати саму себе, купити фазенду для своїх батьків, знайти собі чоловіка й привезти сюди свою родину, щоб вони подивилися, де вона живе. Верталася з сумою грошей, достатньою, щоб реалізувати свою мрію, не відвідавши гори і — а це було гірше — чужа самій собі. Але вона була задоволена, бо знала, що настав момент зупинитися.
Дуже небагатьом щастить не проґавити цей момент.
Вона пережила тільки чотири пригоди — була танцівницею в кабаре, навчилася французької мови, працювала повією і до безтями закохалася в одного чоловіка. Чи багато людей можуть похвалитися тим, що спізнали стільки емоцій за один рік? Вона була щаслива, незважаючи на свій смуток, і цей смуток мав своє ім’я, причому він називався не проституцією, не Швейцарією, не грішми, а Ральфом Гартом. Хоча вона ніколи собі в цьому не признавалася, у глибині свого серця вона хотіла б із ним одружитися, одружитися з чоловіком, який тепер чекав на неї в церкві, чоловіком, готовим познайомити її зі своїми друзями, своїм живописом, своїм світом.
Вона вирішила уникнути цієї зустрічі, оселитися в готелі поблизу аеропорту, тим більше, що мала вилетіти вже наступного ранку; бо відтепер кожна хвилина, прожита з ним поруч, стала б для неї роком страждань у майбутньому, роком туги за всім тим, що він сказав би й чого не сказав, за спогадом про його руки, його голос, його підтримку, його розповіді.
Вона знову відкрила валізу й дістала звідти вагончик із іграшкового поїзда, якого він подарував їй у ту першу ніч, коли вона була в його помешканні. Вона дивилася на нього кілька хвилин і викинула його в сміття; цей вагончик не заслуговує на подорож до Бразилії, бо той поїзд не приносив радості малому хлопчикові, який завжди мріяв про нього й майже ніколи його не бачив.