Ні, ні, вона не піде до церкви; він міг би запитати її про щось і, якби вона відповіла йому правду («Повертаюся до Бразилії»), ще почав би умовляти її, щоб залишилася, пообіцяв би все, щоб не втратити її в цю хвилину, сказав би про своє кохання, яке підтверджував протягом усього часу, що його вони провели разом. Але вони навчилися жити вільними, й стосунки, побудовані на іншій основі, їх би не задовольнили — можливо, це й була єдина причина того, чому вони кохали одне одного, бо знали, що одне не має потреби в другому. Чоловіки завжди лякаються, коли жінка каже: «Я хочу від тебе залежати», а Марії хотілося б забрати із собою спогад про Ральфа Гарта — закоханого, відданого, готового на все задля неї.

Вона ще має час для того, аби остаточно вирішити, піде вона на побачення чи не піде; а в цю мить їй треба зосередитися на речах практичніших. Багато чого ще залишалося не вкладеним у валізи, й вона не знала, куди все це помістити. Вона вирішила, що нехай хазяїн будинку сам думає, що з цим робити, коли увійде сюди й побачить домашні електроприлади на кухні, картини, куплені на ринку товарів, які були у вжитку, рушники та постільну білизну. Вона нічого з цього не може забрати з собою до Бразилії, хай навіть її батьки потребують цих речей більше, аніж який-небудь швейцарський жебрак: вони завжди нагадували б їй про пережите.

Вона вийшла, попрямувала до банку й попросила видати їй усі гроші, що там відклала. Управитель, з яким вона не раз побувала в ліжку, сказав, що це хибний намір, ці гроші могли б і далі давати їй прибуток, і вона отримувала б відсотки в Бразилії. Крім того, якщо її обікрадуть, то багато місяців її праці виявляться марними. Марія вагалася якусь мить, подумавши, — як завжди думала, — що службовці банку справді хочуть допомогти їй. Та, поміркувавши трохи, дійшла висновку, що метою цих грошей було не перетворення на ще більшу кількість паперу, а купівля фазенди, будинку для своїх батьків, кількох голів худоби та можливість найняти робітників.

Вона забрала все, до останнього сентаво, склала гроші в невеличку течку, яку спеціально для цього купила, й почепила її на пояс, під одягом.

Потім пішла до агенції подорожей, молячи Бога, щоб Він не дозволив їй змінити намір. Коли вона попросила поміняти їй дату вильоту, вони сказали, що літак, який вилітатиме наступного дня, сяде в Парижі, де їй доведеться пересісти на інший. Їй було однаково — головне, щоб вона опинилася якнайдалі від цього міста, перш ніж устигне двічі подумати.

Вона пройшлася до одного з мостів, купила морозиво — хоча їй знову зробилося холодно — й стала дивитися на Женеву. В ту мить усе тут здалося їй іншим, так ніби вона щойно сюди прибула з наміром оглянути музеї, історичні пам’ятки, відвідати модні бари та ресторани. Кумедно, що коли ми живемо в якомусь місті, то завжди відкладаємо знайомство з ним на потім — і здебільшого так ніколи з ним і не ознайомимося.

Вона подумала, що має радіти, бо ж повертається на батьківщину, але радості не відчула. Подумала про те, що має сумувати, бо ж покидає місто, яке поставилося до неї дуже добре, але не відчула й смутку. Єдине, на що вона спромоглася, це видушити з себе кілька сльозинок на думку про себе, таку розумну дівчину, яка, проте, ухвалювала здебільшого хибні рішення.

Але погодилася з тим, що цього разу прийняла рішення правильне.

Церква була зовсім порожня, коли Марія туди увійшла, й вона могла в цілковитій тиші милуватися прегарними вітражами, осяяними зовнішнім світлом, світлом дня, омитого грозою, яка шаленіла попередньої ночі. Перед нею був вівтар, де стояв хрест без розп’ятого Ісуса, — не знаряддя тортур із закривавленим чоловіком, що випускав дух, а символ воскресіння, символ, у якому інструмент катування втрачав усе своє значення, свій жах, свою важливість.

Вона також була задоволена, що не бачить тут образів святих, які мучаться, з плямами крові та відкритими ранами, — тут було тільки місце, де люди збиралися поклонятися чомусь такому, чого не могли зрозуміти.

Вона зупинилася також перед ракою, де зберігалося тіло Ісуса, в якого вона ще вірила, хоча давно вже про нього не думала. Вона опустилася навколішки й пообіцяла Богові, Святій Діві, Ісусові, всім святим, що, хоч би що сталося сьогодні, вона ніколи не змінить свого наміру й поїде звідси неодмінно. Вона дала цю обіцянку, бо добре знала, які пастки може налаштувати людині кохання і як вони можуть подіяти на волю жінки.

Незабаром вона відчула руку, яка торкнулася її плеча, і нахилила обличчя, щоб доторкнутися ним до руки.

— Як ти?

— Добре, — відповіла вона без будь-якого смутку. — Дуже добре. Ходімо вип’ємо нашу каву.

Вони вийшли, взявшись за руки, наче двоє закоханих, що зустрілися після тривалої розлуки. Поцілувалися на людях, зловивши на собі кілька обурених поглядів, обоє посміхнулися, подумавши про ту незручність, яку відчули, дивлячись на них, декотрі, та про бажання, розбуджені цією скандальною сценою, — бо знали, що насправді тим людям хочеться робити те саме. Скандальність ситуації пояснювалася тільки цим.