Шрифт:
Та посмішка, що вималювалася на вустах, Марусі не сподобалася. Якось дуже скептично склалися губи. Звідки він виринув, отой скепсис? Чи не із самого життя? Вона його таки добре знає. Просто жити — не так просто. Не дадуть… Точно — не дадуть! Хто? О, скільки їх! Знаних і незнаних, зримих і незримих! Перед якими не варто оголювати душу і ділитися планами чи радощами. Поспівчувати ще знайдуться, а ось порадіти за тебе… Їй і так несказанно пощастило — у неї є діти, батьки, її друзі… Ці люди завжди знайдуть таке потрібне слово підтримки. А решта… Ну, що ж — вона ще не втратила навичок грати. І якщо закінчилась одна вистава, значить, скоро життя підкине новий сюжет для сценарію. Треба просто бути готовою. Хоча в житті усе таке непередбачуване. Ні до чого не можна підготуватися.
Сльози висушив вітер. Він тулився до Марусі, обнімаючи за ноги довгою легкою сукнею. Захотілося зайти в море. Просто походити по хвилі край берега. Бо до купання не готова — не взяла рушника. Вона скинула сандалії, підхопила поділ сукні й пішла у хвилю. Прохолодний морський поцілунок миттю збадьорив тіло і спричинив вигук.
— Як здорово! Море! — гукнула жінка вдалину, наче кому зі знайомих, і згук прокотився берегом вище музики та шуму хвиль.
— Як здорово… — прошепотіла, прикривши долонею рота й озирнулася.
Постать у білій сорочці заворушилася, наче ожила від її живого голосу, — встала й попрямувала до Марусі. Жінка відчула себе незручно за спричинений неспокій. Чоловік медитував під повним місяцем, а вона, дикунка, не змогла приборкати свою емоцію. Уже знайома біла сорочка наближалася до Марусі. Вона впізнала його — це він удень підібрав на березі її сукню.
— Морського диявола викликали? — підійшов чоловік.
— Це ви? — ледь спромоглася на запитання жінка.
— Не знаю, кого саме ви маєте на увазі, та — це я.
— Але звідки? — не могла отямитися Маруся.
— Я думаю, якщо ви трохи напружите пам’ять, то пригадаєте. Давайте разом… Україна, Київ…
— Це зрозуміло… А ось — Туреччина, Анталія, ніч, море…
— Безсоння, думки, спогади… — продовжив.
— У вас також?
— У кожного вони є, Марусю.
— Ви пам’ятаєте, як мене звати? — здивувалася жінка.
— Я сподіваюся, що і ви пам’ятаєте…
— Як звати вас? — посміхнулася. — Але ж ви не назвалися.
— Я залишив візитку…
— Не мені…
— Вам Лара передала.
— А звідки вам відомо?
— Сама ж і говорила.
— Ви з нею зустрічалися?
— Так, Марусю…
— А чому ж вона мовчала? — розгубилася жінка.
— Вам було не до цього…
— А вам звідки відомо?
— Звідти ж…
— Навіть так? У вас склалися стосунки?
— Дуже гарні.
— Що маєте на увазі? — насторожилася Маруся.
— На вербальному рівні, — посміхнувся Віктор.
— Це ж треба… На вербальному рівні, — повторила. — А на якому рівні ця дивна сьогоднішня зустріч — на астральному?
— Думаю — значно простіше.
— Як пояснити цю несподівану простоту?
— Я тут уже чотирнадцяте літо відпочиваю.
— Чотирнадцяте?.. — не знала, що говорити далі. — Тобто я знову зайшла на вашу територію.
— Ні. Я вас сюди запросив.
— Як ви могли мене сюди запросити? — зовсім розгубилася Маруся.
— Марусю, вийдіть із води. У вас цокотять зуби, — Простягнув їй руку.
— Це, мабуть, не від води… — подала Вікторові руку й вийшла на берег.
— Давайте присядемо…
— Як ви могли мене запросити, коли я цю поїздку запланувала ще в березні? — не могла збагнути Маруся, сідаючи на шезлонг.
— Ви саме в цей готель планували?
— Ну, не в цей… Яка різниця?
— Тисячі людей, якщо не мільйони, планують у березні поїздки в Анталію. А потім виникає питання вибору готелю.
— Я зрозуміла… Лара? Це ж вона мені купувала путівку… От партизан Кицькин!
— Ви розгнівалися на подругу?
— Ні… Чому ж? Це в її стилі! Але ж нічого не сказати?! Ні натяку! — розвела руками.
— Вона не знала, як ви відреагуєте. Та не переймайтесь, я не буду вас переслідувати…
— Ну, так. Ви ж — не я… Пробачте… У нас з вами справді: що зустріч, то несподіванка.