Шрифт:
— Цих людей я сама вибирала собі в подруги! До решти ж була поблажливою…
— Але ж це не робило тебе жорстокою?..
— Ні. Я від природи не жорстока.
— Ти від природи — королева. Тобі не потрібно було нічого, щоби відчути себе такою. Ти в собі носила ту висоту, яку не кожна жінка навіть може приміряти — бо не має на що, бо душа маленька, а решта безмірне! — майже кричала мама. — І коли в тебе з’являються гроші, ти перестаєш почуватися королевою. Чому?
— Мабуть, тому, що я хочу цих грошей. Тому, що не можу, як справжня королева, відмовитися від них, знаючи їм істинну ціну…
— А ти й не маєш права від них відмовитися, бо все, що створив і зібрав той чоловік, по праву належить твоїй… точніше, вашій доньці. Ось припустимо, ти відмовишся від спадку. Кому перепадуть бізнес, гроші, будинок? У Романа не залишилося родини. Тим незримим голосам із телефону, що сплять і бачать себе господарями чужого багатства? Вони його заробили, ризикуючи життям, як Роман? Правильно, він не заробив це багатство своєю працею. Але він ризикував життям! І, зрештою, ним же й заплатив!
— Мамо, я хочу мірятися! — загукав Олесь, вбігаючи на кухню.
— Що значить мірятися? — запитала бабуся.
— Ну, біля дверей! — показав на одвірок.
— Наш Олесь міряється двічі на рік, — усміхнулася Яринка, зайшовши за братом. — Перед школою і після закінчення. А це забув.
— Я не мав часу. Я речі збирав, — сказав серйозно хлопчик.
— Ставай рівненько, зробимо ще одну рисочку, — Маруся взяла фломастер.
Олесь, виструнчившись, притулився потилицею до одвірка. Завмер в очікуванні. Маруся провела над головою сина фломастером.
— Ну що, мамо, я вже дійшов до ручки? — нетерпляче запитав малий.
— До ручки? — розреготалася Маруся.
— Не дай Боже, Лесику, — засміялася й бабуся.
— Чому не дай Боже? — не міг збагнути хлопчик, прирівнюючи щойно зроблену риску до ручки дверей. — Дійшов! — вигукнув радо. — І навіть перейшов! Бачиш, Яринко, я тебе вже догнав!
— І зовсім ні. Цього року ще не мірялася, — хмикнула дівчинка.
— А ти й не міряйся. Хіба дівчаткам обов’язково це робити щороку?
— А чому це хлопчикам обов’язково, а дівчаткам — ні?
— Бо дівчатка, коли стають дорослими, не хочуть виходити заміж за маленьких чоловіків. А ти хотіла б?
— Я хотіла б вийти заміж за високого, стрункого і багатого чоловіка, котрий ненавидить шпинат так само, як і я.
— Ось бачиш! Ти також вирішила вибрати високого!
— Насправді ніхто сам не вирішує, за кого вийти заміж чи з ким одружитися. Це визначає Бог, а потім слід лише знайти того, хто тобі призначений, — сказала по-дорослому Яринка.
— А як ти знатимеш, що він саме тобі призначений? Він що, матиме якусь мітку?
— Я його відчую душею.
— А душа також має вирости, щоби пізнати?
— Мабуть, — серйозно задумалась Яринка. — У людини росте все — руки, ноги, мозок. Значить, і душа.
— І все ж не розумію, навіть якщо душа виросте — її однак не буде видно. Як же вони пізнають одна одну?
— Не знаю… Якось пізнають. Люди ж одружуються… — розмірковувала дівчинка.
— А тато з мамою обізналися? — запитав Яринку.
— Не знаю, — стенувши плечима, глянула на маму.
Маруся з матір'ю завмерло слухали розмірковування дітей, які, захопившись розмовою, наче й забули про дорослих, доки не виникло питання, на котре не знайшли відповіді.
— Мамо, а ви з татком обізналися? — допитливо глянув Олесь.
— Лесику, то так давно було… Ще в кам’яному віці, — віджартовувалася від сина Маруся.
— Ще коли телевізори робили з каменю? — допитувався малий.
— Ти що, Олесю? — озвалась Яринка. — Тоді ще не було ніяких телевізорів.
— А як же ви жили? — співчутливо подивився на маму син.
Жінки розсміялись. І це збентежило малого, бо не любив, коли хтось сміється, а він не знає причини.
— Ось ви смієтесь, а я хочу пити, — не знав, що сказати хлопчик.
— Вийми з графинчика ложку і налий собі в склянку води, — кивнула бабуся на стіл.