А тому врешті-решт Канае вирішив повернутися додому. Гойдаючись у переповненому вагоні електрички, він згадував про ту мить, коли на станційній площі Мотоко раптом зникла з очей. „Ану ж вона таємно зустрічається з коханцем…” Мабуть, саме ця фантастична думка затьмарила йому мозок. „Напевно, я ревнував її до неіснуючого супротивника”,— усміхнувся Канае.

Канае навідався у дім Нісімото в суботу пополудні на початку червня, тобто майже через місяць після прогулянки в парку разом з Аяко та онуком господині Ген-тяном. Ясна річ, той день, уперше проведений наодинці з Аяко, дав йому багато радості. Принаймні він так вважав. Канае пробував тоді втягти Аяко в розмову про свої погляди на мистецтво, але вона не піддавалася. У нього склалося таке враження, ніби від самого початку дівчину непокоїла відсутність Мотоко. Нарешті по дорозі додому її прорвало: майже крізь сльози вона дорікнула йому за те, що справжнім його бажанням було прогулятися з Мотоко. Виправдання спантеличеного Канае ще дужче ускладнило його становище. Як на нього, то найкращою була б прогулянка втрьох: з Аяко та Мотоко. Та якщо вибирати одну з них (Ген-тяина рахунок не брався), то в душі Канае віддавав перевагу Аяко. Бо Мотоко якась дивна, їй бракує чисто жіночої вдачі. Це не така жінка, з якою можна спокійно прогулюватися вулицями міста. Завжди мусиш бути насторожі, бо вона ні сіло ні впала накинеться на тебе з різкими словами. Такими міркуваннями Канае спробував розвіяти непорозуміння з Аяко, але дівчина їх не сприймала. На зворотному шляху вона супилась і розмовляла тільки з Ген-тяном. А тому Канае нічого не залишилося, як довести їх додому й попрощатися.

Протягом останнього місяця Канае не раз збирався заглянути в дім Нісімото, але чомусь відкладав. Це не означало, що його зачепили за живе слова Аяко. Скоріше він хотів показати свою байдужість до Мотоко — мовляв зауваження Аяко про його особливе ставлення до її подруги не має під собою ґрунту. Але ж у той самий час це означало, що він уникає зустрічі і з Аяко. Минали дні, і Канае здалося, що його відмовчування — це вияв образи за несправедливе звинувачення. Тож якби головний редактор не поцікавився, як справи з художнім оформленням книжки „Шлях до миру”, то Канае не зважився б піти до дівчат.

Навіть натискаючи пальцем на кнопку дзвінка, він усе ще молився в душі, щоб двері відчинила господиня. Вона була б тоді своєрідним буфером у його стосунках з дівчатами. Але його мрія не справдилася — усередині почувся молодий голос, двері відчинились, і на порозі з'явилася Аяко у фартусі.

— Добрий день! Пробачте, що давно не заходив…

Аяко зашарілась і, відступивши крок назад, гукнула:

— Мотоко-сан, Сома-сан прийшов! — а потім, дивлячись пильно в очі Канае, сказала: — Заходьте! Вибачте, і я в такому вигляді. Я поралася на кухні.

— А де Нісімото-сан? — передаючи пакет з тістечками, запитав гість.

— Спасибі. Пішла кудись з онуком. Удома тільки я з Мотоко-сан.

Цього разу Мотоко не сиділа в майстерні, а озвалася зі сходів:

— От добре, що ви прийшли! Піднімайтеся нагору. Здається, ви не з тих, що соромляться.

— А чого мені соромитися? Боюсь тільки, щоб ви не били.

— Відчуваєте за собою провину?

Канае щось пробурчав і, роззувшись, пішов сходами нагору. З фартухом і пакетом тістечок у руці Аяко рушила за ним.

— Сома-сан, ви нас відцуралися,— сказала Мотоко тільки Канае сів.— І про свої дорогоцінні платівки з музикою Сібеліуса забули. Що сталося?

— Пробачте,— і він опустив голову.

— А ми їх слухали не один раз,— втрутилася Аяко.— Мабуть, вони трохи стерлися.

— Вони вам не були потрібні для роботи?

— Ні. Все одно я не міг би ними скористатися, бо не маю програвача.

— Ая-тян слухала їх з таким захопленням, що, мабуть, стала більшим знавцем, ніж ви, Сома-сан.

— Та що ви! — сором'язливо заперечила Аяко й додала: — Я принесу окропу.

— Ая-тян, не треба метушитися.

— А я не метушуся.

— До речі, Сома-сан, ви не заглядали до нас цілий місяць, Ая-тян дуже хвилювалася. Може, ви застудилися?

Канае силувано всміхнувся.

— І не думав застуджуватися. Був зайнятий, роботи по горло. Навіть сьогодні мене привела сюди службова справа.

— Яка?

— Мотоко-сан, ви працюєте над обкладинкою?

Скориставшись з нагоди, Аяко встала й пішла вниз готувати чай. Мотоко провела її очима й запитала:

— Сома-сан, того дня и на прогулянці з Ая-тян нічого не сталося?

На обличчі Мотоко проглядала цікавість, але тон її запитання не вимагав від Канае докладних роз'яснень.

— Чому ви так думаєте?

— Ви ж після того до на нас не заходили.

— Був зайнятий.

— І на прогулянці викладали свої погляди про музику Сібеліуса?

— Не збирався, але…

— Від того дня Ая-тян не розлучається з пластинками. Вона здібна учениця. Щоразу, особливо вранці, вмикає радіо, щоб не пропустити музику Сібеліуса. Протуркотала мені всі вуха про нього.

Канае всміхнувся, а потім запитав:

— Аяко-сан про той день щось розповідала?

— Нічого. Тому-то я вас розпитую.

— Здається, вона мене терпіти не може.

Мотоко кинула на нього допитливий погляд і відповіла:

— Я так не думаю.

— Настрій у неї зіпсувався.

— Ви самі в цьому винні. Ая-тян раділа з тої прогулянки. Та це й не дивно, бо вона живе наче під замком, на людях майже не буває. Однак відтоді ви не показувалися і, зрозуміло, вона почала турбуватися.