неперервний процес. Та я вважаю, що саме це і є найсуттєвішим у нашому уявленні про світ. Сьогоднішній день є продовженням учорашнього, бо так підказує нам мозок. Ви згодні? А тому будь-яка випадковість, нелогічність, якщо вона зачіпає нас, набирає реального сенсу, і нам її не уникнути. Мені здається, що дійсність — це пряма дорога, яку не можна для зручності порізати на шматки.

— Можливо,— сказав Канае й замислився.

— Коли задум роману ніяк не пов'язаний з дійсністю, то чи не здається вам, що відтворений вами сюжет — безплідна схема? Що він складається з нежиттєвих епізодів? — вела далі Мотоко.

— Ось тому витвір моєї уяви треба оживити засобами мистецтва: з'єднати докупи окремі події, використавши їх як матеріал, і вдихнути в нього думку.

— Мистецтво — це наслідок праці. Воно виникає тоді, коли робота йде на лад. Інакше на світ з'являється невдала підробка. Дійсності завжди належить перше місце. З дня нашого народження вона стає схожою на дорогу. Випадковостей у ній нема.

Лякливий погляд пригніченої Мотоко блукав по кімнаті.

— З такого песимізму ніщо не народжується,— дорікнув Канае.

Досі Аяко сиділа мовчки, а тепер сказала:

— Я не дуже розуміюся на таких складних речах, але що ж виходить? Сома-сан, невже вчора ми були зовсім інші, ніж сьогодні?

— Ну що вам відповісти? Я ж говорив про дійсність, яка може стати матеріалом для роману.

— А хіба будь-які факти не можуть служити цій меті?

— Чому ж ні, можуть. Дійсність — це те, що стоїть перед нами кожної хвилини, а тому вчора — це вчора, а сьогодні — це сьогодні. Вона змінюється настільки, наскільки відрізняються між собою наші вчорашні й сьогоднішні уявлення про неї. Щоправда, при цьому ми обходимо питання про те чи ми залишилися такими, як учора…

У цю мить Мотоко вигукнула:

— Дійсність і людина нероздільні. Кожен має свою дійсність. Ось тут, Сома-сан, ваша аргументація повисає в повітрі.

— А хіба погано, якщо сьогодні я стала іншою, ніж була вчора? — майже одночасно ніби сама до себе проказала Аяко.

Її сумний голос затих, і раптом запала мовчанка. Спохмурнівши Канае дивився на столик з безладно розставленими чашками й розкиданими тістечками як на символ дійсності.

Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці того дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі — крізь вікно проникало тьмяне світло, і відчула, що тепер стою перед першим кілометровим стовпом на шляху, яким вирушу в мандрівку. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на суху солому, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, в о н о поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.

Я помітила, що грілка охолола, що я лежу на боці, підігнувши ноги, що Ая-тян нема коло мене, що крізь завісу на вікні пробивається бліде світло. Напевне, було ще досить рано. Однак для мене ще тривала ніч. І все-таки тут, у цій кімнаті, я виразно чула голос Ая-тян. Немов боячись пропустити щось важливе, вона скоромовкою, без запинки випалила: „Я перестала думати. Чому я раніше не здогадалася, що так можна зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б і так своїм плином. Я досі не додумалась до такої простої речі. Навіть прикрощі, коли про них забудеш, минають. Ви все знали, та зі мною не поділилися. Якби я зрозуміла це раніше, то нам не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та згодом його заповнює, як водою, чужа воля, правда?” Поки я слухала ці слова, повторювані не один раз, то поволі починала усвідомлювати — так само поволі відступає дрімота,— що їх вимовляє не Ая-тян, а в о н о. В о н о намагається переконати мене: „Я перестала думати”. Та зараз це вже не потрібно. В о н о виповзло вночі і, прибравши вигляду Ая-тян, заговорило до мене, але я й так уже не мала про що думати. Підкорившись й о м у , і я, і Ая-тян мусили в усьому підтакувати і йти слідом за н и м. Коли я спостерігала, як крізь вікно проникає холодне, неземне світло, перший кілометровий стовп уже стояв при дорозі, а нас чекала мандрівка. Той ранок був початком нашої ночі.

„Вже можна вставати,— озвалася до мене Ая-тян, заглядаючи мені в очі.— Незабаром сніданок буде готовий”. Як звичайно, з виразом невдоволення на обличчі, я підвелася. Хоча Ая-тян поводилася так, як завжди, коли вранці торгала мене рукою, примовляючи: „Швидше прокидайтеся, а то запізнитесь до школи”, та напевне знала, що тепер для нас настав інший час. Я не домовлялася з нею про наступні наші дії, але Ая-тян, певно, не забула, що нас єднає спільний договір. А тому, розбудивши мене в таку рань, вона не збиралася шукати виправдань. Як завжди, я спустилася вниз, умилася і, запхавши ноги під ковдру над котацу, поснідала смачною юшкою з місо. Час минав швидко, але він був уже іншим, не таким, як досі. Огорнуті тьмяним світлом, ми обидві знали, що потрапили в руки великої ночі, яка проковтне й перетравить нас, як велетенський змій.

…Вона лежала під ковдрою в кутку кабінету директора народної школи, перетвореної на пункт швидкої медичної допомоги, і ніяк не могла заснути. У промінні миготливої свічки вона бачила, як іноді заходить або виходить хтось у білому халаті, а поряд сплять міцним сном потомлені медсестри та лікарі. Коли їй звеліли відпочити, вона думала, що засне, як убита, але сон не приходив. Люди з рятувальних бригад хропли і вві сні їм, мабуть, здавалося, що вони працюють. Та до цього здорового хропіння домішувався стогін потерпілих, розміщених у класних кімнатах. Мабуть, цих нещасних і вві сні переслідував страх. А ще вона почула, як хтось перешіптувався: