— Пане начальник, що робити з трупами? Не годиться ж залишати.

— Звичайно. Але, на жаль, доведеться відкласти спалювання, бо вогонь для ворожої авіації — добрий орієнтир.

— Чекати, що в такий час хтось розшукуватиме рідних, було б нерозумно. А трупів стає щораз більше.

— Сподіваюсь, їх реєструють?

— Трапляються випадки, коли про мертвих нічого невідомо.

— Тут уже нічим не зарадиш. Вранці почнемо спалювати. Пришлю вам допомогу.

Мабуть, начальник бачив її. У кволому промінні свічки він здавався їй людиною з іншого світу. Вона відвернулася до стіни. Її не злякало ні його обличчя, ні почуті страшні слова, бо до пережитої трагедії вже не можна було чогось додати. Їй просто хотілося заснути.

За розбитим вікном, мабуть, простягалося в далечінь чорне нічне небо, але вона бачила перед собою щось плоске, нерухоме, мертве. Бачила чорну запону без зірок, без жодного промінчика. „Вранці почнемо…” — так сказав начальник. І він, і лікарі не сумнівалися, що новий день настане. А от вона, втупивши очі в темряву, не вірила, що коли-небудь ніч скінчиться. Та якби сталося чудо й на сході випливло червоне сонце, то пережите страхіття зникло б, як кошмарний сон, мертві речі стали б людьми, і варто було б жити. Однак цього не станеться. Ця ніч ніколи не випустить її з своїх рук…

Коли Ая-тян понесла вниз мити посуд, я подумала, що треба було б щось зробити. Та робити не було чого, бо Ая-тян завжди чисто прибирала. Я встала і, відсунувши перегородку, зайшла в холодну майстерню. Все там було мертве. Я підійшла до вікна й відтягла вбік завісу — крізь шибки полилося похмуре імлисте сяйво, але й воно не оживило мертвої обстановки. Я глянула на крісло, в якому сиділа вночі, на мольберт, на програвач у кутку, на повернуті обличчям до стіни полотна. У кріслі ніхто не сидів, на мольберті не було картини, а з програвача не лунала музика. Я підступила до стіни й почала повертати картини обличчя до себе. Але, як і вночі або кілька днів тому, коли я забілила їх, вони були мертві. Мало сказати „мертві”. Вони витали в повітрі, як неприкаяні душі. Смерть приходила до них тоді, коли я виписувала якийсь образ або додавала якоїсь фарби. Забілені, вони тепер чекали народження і благали мене: „Ми хочемо відродитися. Хочемо образів і барв”. А я відповіла їм: „На мене не сподівайтеся. Я жодного разу не дала вам життя, тож і тепер не зможу дати. Бо я мертва” Я знову повернула їх обличчям до стіни. Мені здавалося, і з полотен капають сльози. А я не плакала, бо в о н о не дозволяло. Я стояла посеред холодної майстерні, а все навколо, здавалось, жаліло мене і плакало. Ридала стеля, стіни, підлога, а в мене горло перехоплювало.

Як тільки голос з вагонного репродуктора сповістив про прибуття в Нагою, потяг стишив свій біг і застукотів колесами на стрілках, наближаючись до станції. Губи Канае машинально повторювали давно знайомі цифри з графіка руху потяга: Нагоя — 18.33. Надворі вже стемніло, по той бік мокрої від дощу шибки раз у раз мигало розпливчасте світло ламп. Пасажири підводились і знімали валізи з багажних сіток. Від самого Хамамацу його відділення було порожнє. Канае потягнувся і відчув щось схоже до войовничого запалу. Може, на станції Нагоя його жде телеграма від Нісімото-сан? Мабуть, скоро все з'ясується. Канае протер запітнілу шибку. Потяг тим часом підходив уже до платформи -повз пропливали постаті пасажирів і залізничників, схожі на ляльок за вітриною крамниці, а коли він раптом зі стуком зупинився, Канае насилу опустив наче примерзлу до лутки віконну раму. В обличчя йому бризнув дощ.

— Нагоя! Нагоя! Зупинка сім хвилин!

Надворі було темно, як уночі. На тлі похмурої, просякнутої холодним дощем пітьми виблискували тільки вікна станційної будівлі. Колючий вітер пронизував до кісток, Канае поманив до себе рукою вуличного торговця:

— Бенто і чаю!

Висунута з вікна рука потрапила під дощ і відразу заклякла. Канае розплатився за покупку й зачинив вікно, цього разу теж не без зусиль, а коли оглянувся, то побачив біля протилежного сидіння дівчину, яка знімала промокле пальто і, видно, не знала, що з ним робити. Їхні погляди зустрілися.

— При такому, як тут, опаленні воно скоро висохне,— сказав Канае й повісив на вішалку коло вікна її пальто, а потім підняв із сидіння її валізу й поклав на багажну сітку. Дівчина подякувала йому поклоном і сіла навпроти. З її парасольки, поставленої поруч, скапувала вода. Канае теж опустився на сидіння.

— Ну й дощ!

— Ага, страшний.

Пасажирів у вагоні побільшало, але вільних місць було ще багато. Відчинялись і зачинялись вікна та двері, тому звідусіль тягло холодом. Навколо панувало пожвавлення, то тут, то там чулися людські голоси.

Раптом надворі задзвонили, і глуха луна прокотилася вагоном. Проводжаючі заквапилися до виходу. Двері за ними зачинялись, і хтось із пасажирів, не в змозі розстатися з рідними чи знайомими, опускав шибку — тоді потилицю Канае обдавало холодом і гучнів дзвінок. Нарешті потяг рушив. За вікном швидко зник освітлений перон, проплили повз в темряві кілька тьмяних вогнів. Дівчина навпроти вийняла з дамської сумки пудреницю з дзеркальцем і витерла хусточкою мокре волосся. Шипіло парове опалення, у вагоні потеплішало. Поїзд прискорив біг, за вікном потяглася суцільна темрява.

Канае переставив банку з чаєм на столик перед вікном, а коробку з рисом, що лежала на сидінні поряд з портфелем, не чіпав. Потім підвівся, і саме тоді відчув у душі неспокій. „Я боюся. Боюся, як мала дитина”,— міркував він. Страх був нестерпний.

Канае попростував до дверей, а звідти до сусіднього вагону. Між старими пасажирами і новими — тими, що сіли в Нагої — не було ніякої різниці. Кожен розмістився, як йому подобалося — хто нахилився над бенто, хто розгорнув перед собою газету, хто, схрестивши руки на грудях, починав куняти, а хто завів розмову з сусідом. Ніхто нічого не боявся, не те що він. Намагаючись зберегти рівновагу, Канае проходив вагон за вагоном. Нарешті за вагоном-рестораном він дібрався до купе провідника. Коли відчинив двері й побачив його перед столиком, завагався: заходити чи повертати назад? Та було вже пізно — провідник підвів голову й подивився йому в очі.