– Уявіть собі,- ледь затинаючись, розповідає

Левко й одночасно згрібає виделкою цибулині кільця з оселедця,- учора останній іспит складав. Професор наш із літератури - ну ви його знаєте - питання ставить: «Що ви можете сказати про творчість Евгена Маланюка?» У мене очі ледь не випали на підлогу. Та я,- Левко стишує голос майже до шепоту,- одного- однісінького разу гамбурзьке видання «Гербарію» в руках тримав, у рукавичках - щоб пальців не лишати… Сиджу, від подиву закляк. Він мені: «Не можете нічого сказати? Соромно. Дуже соромно. Український літературний процес не обмежується самим Олександром Корнійчуком». Тоді ставить «відмінно»…

– Професор молодчага,- енергійно кивнула

Оксана.- Зух!

Сонце бавилось Оксаниним хлоп’ячим чубчиком, лишало на обличчі кутасті сині й лілові тіні. Потвори на стінах оживилися, веселіше заблимали хижими очима.

– Отож-бо, зух!
– гримнула молодша сестра.- Сам не боїшся - навіщо студентів наражати на арешт? Я цього не збагну - не всі ж можуть бути героями. Комусь треба просто жити, розумієте, просто жити, читати книжки, ходити в кіно. Герої - це виняток!…

– Герої - це виняток,- погодився Семен,- але якщо ми про них не пам’ятаємо, копійчане наше життя. Так-так, копійчане.

– Ну, завелися!
– Леонід Дунін зневажливим помахом долоні загасив суперечку. Скинувши з плечей модний світлий піджак, він підвівся з-за столу, потягнувся до гачка, де на стіні, на тлі синього перського килима (довгий ворс, складний орієнтальний візерунок), висіла круглобока гітара. Відсунув стілець, з висоти за- зирнув Орисі у сміливе декольте.

Гітара загуділа мелодійно і ледь фальшиво. Леонід покрутив чорні кілочки.

– Що вам заспівати?

– Нехай Оксана заспіває,- зронила Орися,- ми вчора таку веселеньку пісеньку склали, в народному стилі…

Дунін передав гітару Оксані. Лице старшої сестри одразу зробилося строгим і замисленим. Вона торкнулася струни. Під тонкою кофтиною заграли худенькі плечі. Семен поклав руку на спинку стільця, схилив голову. Оксана заспівала.

Ой там, на горі,

Т о невже плугатарі?

На вітру намітка б’ється,

Коса в’ється, пісня ллється.

Раз-два-три,

То невже плугатарі?

У першу їхню зустріч, коли Оксана налетіла на незнайомого парубка в дверях університетської аудиторії та радісно вибачилася, ніби налітати на людей - найкраща для неї забавка,- тоді Семен сказав собі: моє. Оцей чубчик стрижений, довгі ноги в черевичках на ґудзику, тоненька каблучка на пальці, сірий наїжачений погляд - саме те.

Ой там, на горі,

Що за дивні косарі?

Біла хустка і намисто,

Косять хвацько, косять чисто.

Що за дивні косарі?

Оксана випірнула з гітарних тремтливих хвиль і примружила очі.

– А тепер - фірмова страва!

Орися шугнула до кухні. Стук, грюк. У вітальню з кухні вповз гострий дух смаженого м’яса. На великому тарелі плив незрівнянний делікатес, що пахне таємними святкуваннями Різдва й Великодня, пахне дитинством і щастям,- качка з яблуками.

Над столом зірвалися оплески.

– Семене, от тобі ніж. Сакральна мить!

Перша ніжка - любій Оксані, друга - її молодшій сестричці, парубкам - оці шматки кістляві, а шия… о, шийку треба лишити собі! Качка розкладена по тарілках, яблука парують і спливають соком. Хвилина блаженства…

– Під таку качку гріх не випити!
– Льончик Дунін вискалив зуби, наповнюючи келишки.

Червневе сонце закотилося за обрій і згасло, забираючи з собою спеку. Кутасті потвори на стінах набули вигляду таємничого та страшнуватого.

– Ну, Орисю,- чемно підвівся Левко Данилець, щоб виголосити тост,- сто років, а решта - дрібними!

Рука його швидко перехилила чарку горілки, пташиний носик зморщився на мить, але зникло в роті яблучко в качиному соку - й уже знову усмішка осяяла обличчя.

День поступився прозорій ночі, висвітленій зірками. Червнева пора дощів уже минулась, і за тиждень-два літо готове буде дихнути жаром спекотного липня, але сьогодні ще ні, сьогодні ще ніч свіжа й піднесена. Гості перейнялися цим піднесенням, і над святковим столом на хвильку стихли звуки, а в поглядах студентів, що зібралися на веселу гостину, затремтіла незрозуміла тривога.