– Так ось. Ведуть рецидивіста на розстріл. А він питається в конвоя що за день сьогодні. "Понеділок", - каже той. "Нічого собі, тижденьок починається! .."

Андрій напружено вслухається: мало чого в такій ситуації жінка бовкне. Ще чого доброго знов розведуть до стінок Мустафа ще тут.

Начальник регоче і позитивно оцінює мій жарт:

– А ви молодець.

– Вона письменниця. Має книги, багато книг написала. Її шанують у війську, в Україні.

Ага, переключився. Дивися не переборщи май міру, бо обом впишуть...

– Тут під їдальнею ваші діти, багато дітей, кажу, що очі бачать у щілині замішкованого вікна.
– Шкода їх. Ви б віддали дітей... нам, в Україну.

Як це нам? Хто я - президент, звідки такі уповноваження? Язик розморозило, от він і видає хтозна що. Спочатку він, а думка - навздогін.

Та начальник вдячно сприйняв мої слова. Навіть Мустафа потеплішав, поклав свою "штикасту" в той кут, де стояла я.

– Хвала лепо, але нє, - твердо проказав молодий, а старий хитав згідно головою.

– Хай наші діти будуть при нас. Хай гинуть... Зате ті, що виживуть, знатимуть ціну свободи.

Він ще раз повторив на прощання, віддаючи нам телекамеру:

– Хвала лєпо, Україно, але нє. Вони повинні це бачити, бо то їх Вітчизна, їх життя.

"Нічого собі тижденьок починається.."

Ми довго оговтувалися у своїх закутках у казармі. Не хотіли чи не могли ні про що ні з ким говорити.

Не пішли й вечеряти.

Яка вже там вечеря!..

Живі, то й слава Тобі, Господи! Хвала лєпо!

Казарма була дуже подібна на нашу, київську, в якій розташувалося Міністерство оборони України. Типова соцказарма з товстими стінами, спільними бездверними вбиральнями. Тільки наша доглянута, наголубо обфарбована, а ця без третього поверху його недавно мінометним шквалом знесло, - обшарпана і розстріляна, бо, прецінь, війна.

Укрбат займає одне крило, а довшу частину казарми посідає боснійський штаб. Там у них у дворі і ранених звозять, і вишкіл провадять з новобранцями. Нам з вікон другого поверху все видно.

А навпроти нашої частини казарми напівнедобудована, напіврозбомблена довга споруда без вікон, без дверей. Там хтось є, щось ворушиться.

– Та ви куди?!.
– перестрашено спиняє мене наш офіцер.

Але я іду, бо хтось із вікна махає рукою. Рука жіноча, оголена.

– Не йдіть, прошу вас. Мало вам ще того клопоту?
– благає офіцер, але заборонити мені, міністерському працівникові, не сміє. Форма моя прихищена зверху бронежилетом і голова в голубім шоломі, - не стрілятимуть у миротворця, таке собі не припускаю.

З безрамного вікна кличуть, може, потрібна допомога. І я йду.

Там дівчина. Молода, коротко підстрижена, білявенька, кучерява. Дивлюсь, у руці тримає чоловічий чорний мешт - постягує розгублено: нате...

– Що таке?
– запитую кивком голови, бо по-боснійськи ще вчуся.

– Та я не вас, жіночко, я офіцерам ось оце хочу продати, - а сама кліпає, щось має на думці інше.

– Мешти?..
– дивуюся, що на війні ще щось продають і купують, а якось пропускаю, що вона ж по-вкраїнськи щебече.

Ззаду юної красуні виростають дві чоловічі постаті. Явно збентежені. І готові до відсічі в разі чого. Якої біди цю бабу принесло, не її ж кличуть... Одне лице з-поза кучерявої голівки виражає невдоволення і виступає із потемків уперед.

Я намагаюся щось вияснити:

– Вам що дати за це?

– Хліба, - каже красуня, а чоловічі постаті уже шарпають її назад - з ким розговорюєшся?

– Принести хліб?
– ще не дотумкую.

І тут дівчина зникає. Її ніби підкосило - не стало у прорізі вікна. Зате майже висунулося неголене гнівне лице, тепер я розумію, її патрона. Він справляє на мене пістолет.

– Хіба так можна?
– дорікав мені майор, коли я без пам'яті опинилася в коридорі укрбатівської казарми.
– Ви ж могли в таку халепу вскочити!

– От біда мені з цими журналістами. Скрізь вас носить, а я відповідай, - гірко посміхається заступник командира батальйону. А в самого око криваве - наслідок трагедії. Підполковника Сливного рознесло на дрібки, іншому офіцерові пошматувало ногу, а йому, Петрові Ковальчуку, осколками пальнуло в очі.

– Але ж вона кликала. Якісь туфлі пропонувала, казала за хліб...