Шрифт:
Благаю генерала - він за старшого - зупинити авто.
– Я на хвилинку, одна нога тут-друга там...
– Там можна дуже легко опинитись, не жартує генерал.
До хатки під лісом метрів двісті. Генерал змилувався, авто зависло на урвистім бережку. Біжу. Хапаю пачку солі і біжу. Молюся і добігаю до призьби. На ній сушаться кислички. З хати виходять старі й малі. Андрій нарахував чотирнадцять душ, а лежача хвора бабуся в хаті - п'ятнадцята. Де вони всі в такій малій кучі поміщаються. Куча - по-боснійськи хата. Здивовані, злякані, старші насторожені.
За ту сіль вони не дякують. Всі падають на коліна і ми біжимо назад, бо це вже занадто нараджувати на небезпеку їх, себе, наше авто.
Генерал мовчить. Дає команду - машина котиться далі вниз. Хатка вже згубилася за горбами. Хатка молиться - у них тепер є ще й сіль. Аж ціла пачка!
Здається село Пуртичі. Там причаїлася під лісом та новенька хата. Як вони по війні?..
– Мабуть, ніяк. У Жепі таке місиво було, що й на миротворців не зважали. Все витовкли...
Андрій завжди правий.
Дай Боже, щоб на цей раз він помилився.
Снайпер-авеню
Дивно, що тут хочеться їсти. Гіркуватий французький шоколад, виноград, ківі, помаранчі, ананаси, тістечка - хоч з головою накрийся. Я ще й почала перебирати харчами: не хочу заморських ласощів, дайте мені слив і груш.
Недарма в Україні є пісня колись моїй доні Людмилі на іменинах співав хлопчик:
Люблю я сливу, люблю я грушу,
Люблю Люду, як свою душу.
І мені з продуктового складу - скатерті-самобранки приносили білосливи та медові груші. То був мій сніданок. Хотілося груш. А що можна було в змиг ока згинути - про це якось не думалося.
І взагалі, ми швидко звиклися на війні. Кажу "ми", Андрієві то не звикати, а ось я...
Малим дитям бігала поміж мадярським військом, то молоток вкраду у шевця і поверну тільки за пачку сахарину, не дешевше, то вчуся їздити на арабських незграбних конях . Мадяри звали їх мулами. Коні з волохатими ногами коло копит чомусь в окопах у нас на городі я скачу на коня просто зверху і поганяю окопом. Мул не ірже, а рикає по-коров'ячи, але ще якось різко підвівкуючи при цьому. То були смирні трудяги, вони пригиналися в траншеї, коли била канона! Мене носило і межи канонами, я з хлопчиками бавилася гільзами, а може й патронами, більшими від моєї руки.
Тепер у Боснії собі спокійно сплю під стрілянину, і щось мені гарне, мирне сниться. Я, бідолаха, не знаю, що це мої останні, не замішані на війні, людські сни. А відтак, опісля цього пекла, буде снитися тільки війна. Хоч шматочок, хоч маленька вставочка, але щоночі.
Хлопці-афганці, хлопці-миротворці усіх чужих воєн, я з вами! Я ваша мати і посестра. Я бачу ваші душі, бо бачу ваші сни.
Сама собі прибагла. Могла й відмовитись. Один полковник з Міноборони раптово зліг до шпиталю - щелепу оперувати. Інший на серце заслаб. І не поїхали. А мені хотілося на ту чужу війну. Я мала її побачити. І показати людям з екрана. Поносила важкезний до колін бронежилет (меншого не знайшлося), наміряла шолом, отримала офіцерську польову форму і...
Злякалася.
Завтра летіти в Боснію, а мене б'є мандраж. Трясе і говорить: куди пхаєшся, жінко? Жити набридло? По що летиш? Військовий психолог Адаменко спритно "відвернув" мій страх. Підполковник Володя, і не ворог і не друг, схопив мене на прощання за руку у міністерськім похмурім коридорі:
– Христом Богом прошу Вас - будьте обережні. Крок вбік - і міна, не той рух - і куля.
Підполковник був тяжко поранений в Афганістані. Не так в плече, як в душу...
Він заплакав. А я не зовсім сприйняла його тривогу. Ми з ним були так собі...
Я вже знаю: це стріляє снайпер. А це з-під нашої казарми "відцокуються". А оце трасують, як феєрверки, міномети.
– Красиво...
А щоб ти впився, Андрійку. Лежиш горілиць на розбомбленому третьому поверсі і фільмуєш небо. Тобі красиво... А мені зась. Мені "ану, марш вниз!.." Отакий ти друг. Та я онуків, Анютку і Любавку, залишила, щоб це тут побачити. Мої мама, доньки Люда й Оленка, не сплять - журяться, бо я поплелася дивитися на це пожарище посеред Європи, а ти мене вниз женеш...
Не йду. Лягаю на мокрий рубероїд, просто в калюжу, під бронежилетом хлюпає, але вперто споглядаю ті вогняні траси під Божим небом, воно перехрещує небеса, а я молюся за Боснію, за її діточок, а перед очима заплакані мої Любавонька й Анничка...
Сердилася на Андрія.
І вже в Загребі, по той бік небезпеки, зрозуміла його захмілені слова:
– Оце п'ю, пані Маріє, від щастя, що не везу "груз двісті" вашій родині...
Вибачай за непослух, Андрійку. Я не знала. Ще й серджуся, що ти напився у Загребі. А я й пити не вмію. Зате вміла відтак кілька місяців дивитися в стелю та лити сльози.