– А не ліпше було знімати стрес там?

Та ліпше, Андрійку. Але вже пропало. Думала, ти молодий, вдаєш із себе героя, ото й не слухала. А тепер маюся. І сварив за діло. Як влучило мінометним снарядом в будинок, як ми повискакували, дивлюся ти знімаєш на камеру те страховидло. А на мене як гаркнеш:

– Каструльку!..

Я вибігла без шолома. Не до нього було. Потім мусила шукати, бо то був позичений у голландського майора Фалка, графа Фалка, як він себе величав. Мій, що обтівк вуха, поклали на полицю, а м'якого всередині дали поносити друзі-голландці. Вони ж дозволяли мені телефонувати додому, до Оленки. Але я не заставала її ні разу і дуже з того гризлася.

– Зараз побіжимо шукати Оленку, ото бідна голова, ото клопіт, Оленка пропала, може на танці пішла без дозволу...

Андрій правильно кепкував з мене.

Тут навіть по радіо не чути української мови. І наші хлоп'ята тужили на чужині. Читали біблії, що ми їм привезли, поезії - мабуть, так вдома ніколи до рідного слова не припадали.

Я подарувала їм пісню і вони часто співали її. Це була перша пісня про них.

Скоро вже зима,

А листів нема -

Їх по світу

крутять крутежі...

Вітри буйнії,

Ви у Боснії

Милого від кулі

вбережіть.

Листи на Вкраїну йшли якось через Париж, через усю Європу, довго, по три-чотири місяці - хлопцям неохота було й писати.

А кохані чекали.

А матері молилися.

До бою і після відбою

Я завжди, коханий, з тобою.

Я була перша жінка з України в гостях у наших миротворців. Вони мене мали за маму, за бабусю, за близьку людину Сергійки, Володьки, Ромчики і Сашки... всі-всі горнулися до мого жалісливого серця, писали свої адреси на стрічках мого берета, на оонівськім блакитнім прапорі, на голубому миротворчому галстукові. Я вся була в автографах, в іменах, адресах - в увазі.

Мені було добре.

Я читала їм поезії про Вкраїну, про маму, про кохання. А вони так слухали, як ніколи ніхто мене не слухав.

То був "той світ".

Він зустрів нас відразу. Жодного даху в Сараєво це ми побачили ще з літака, коли сідали, а нас із землі обстріляли, а два американські легенькі срібні літачки по обидва крила якось по-небесному підтримували, страхували нас. А ми везли заміну - офіцерів і безвусих десантників. А ще масу книжок і трохи сувенірів.

З нами була два генерали: Володимир Мулява і Микола Цибуленко.

В бетеері летимо кулею по центральному шосе. В Сараєво його називають "снайпер-авеню". Тут прострілюється кожен метр. На трасі ані машини, ані душі. Тільки щось запресоване в асфальт, як отой листок з дерева. Але то таки не листок, то була колись чиясь рука, а далі знов...

Ліпше про те не згадувати. Та й машина з оонівським стягом несе нас, як вітер. Обабіч згорілі танки, авто...

Телевишка - без верха...

Будинки для перестарілих - місиво... Ці будинки різних кольорів, яскраві, немов іграшкові - тепер суцільна руїна.

Прецінь, війно!

Будинки всі без дахів, без вікон і дверей - так ось яка ти, війно, ти беззуба, безока, ти - смерть. А так, хати зяють прірвами вікон і дверей, мов людські черепи на "цвинтарі героїв". Там снарядами повикидало з могил, ми там ішли з Андрієм - фільмували, а снайпери погрозливо пострілювали по могилах поперед нами: дивіться, а то...

Ага, то ти маєш свою подобу, війно! Пізнаю тебе, нищівнице, на кожному кроці! Ти не вибираєш, ти не даєш вибору. Бо інакше хіба б ти позбавила обох ніжок дитину, яка ще й не бралася ходити. Ох, ти жорстока, вирвистоока, вирвисторота потворо! Як я ненавиджу тебе з першого погляду, не зводячи очей з твого творива, чекай-чекай, ми зафіксуємо тебе, страхопудну, ми покажемо світові, розпусному, безпечному, відригаючому із ситості, невинних, голодних, конаючих у муках. Може світ упізнає свої гріхи, хоч трохи покається перед третім тисячоліттям. Чи гикне, жуючи жувачку і - провалиться в тартари?..

На війні нема найголовнішого - логіки.

Тут усе догори дном. І танки, і дерева, і саме життя.

Той світ.

Ми були на тім світі.

Шириною з Боснію.

В Часі - хвилиною по снайпер-авеню і вічністю для багатьох: сербів, мусульман, хорватів. І для тих, що хотіли їх помирити.

...І для шести десятків українських юнаків. Царство їм небесне!

По снайпер-авеню потім їздили ми з Андрієм із нашою "панісонькою" на телецентр до сухенького, як фільмова плівка, директора телецентру Мімії.

Цією трасою смерті подалися ми якось у гості до Хашіми.

Хашіма добре володіла російською, вона вчилася у Москві, чоловік її там працював. Доктор слов'янської філології - молода вродлива жінка була перекладачкою в українському батальйоні. Її трирічна дочка народилася на війні і бавилася воєнними забавками, ховаючись у підбитих танках і авто зі своїми ровесниками.

У Хашіми в гарній світлиці білосніжна скатерть на довгому столі. При столі гості: сусід-хорват, овдовілий у війну, сусідка-сербка з аристократичним профілем, дві боснійки.