— Це підтверджує моє припущення щодо дези, — констатував юрист. — Хтось нас, колеги, навмисно лякає Агамовим. І цей «хтось» не такий уже й крутий, як намагається виглядати.

— Ну, лякають скоріше не нас, а масонів, — зауважив директор. — Але навіщо?

— Масони — люди з можливостями, — сказав Пальц. — Вони й Агамову можуть карк скрутити.

— Комусь — назовемо його Іксом — вигідна війна між масонами й олігархом, — припустив юрист. — Від масонів йому треба якусь річ, яку Костиганов називає «магічною зброєю». Агамова цей Ікс хоче знищити. От він їх і зіштовхує. Треба шукати людину, близьку до Агамова і небайдужу до містичних старожитностей. Костиганов згадував у розмові з Лавром Станіславовичем про якогось чаклуна. Ви вже пробивали оточення Агамова щодо цього? — Це питання Леона Федоровича адресувалось шефу.

— А там і пробивати нема чого, — буркнув Олег Маркович. — Це Ерікан.

— Ерікан? Я щось про нього чув, — кивнув головою юрист.

— Відомий екстрасенс, справжнє прізвище Князєв, — продемонстрував свою інформованість відставний підполковник. — У нього за містом цілий монастир. На нього були заяви. Доповідали, що він розбещує малолітніх. Але дідо має дуже міцну «кришу». Все спускалося на гальмах.

— А до Агамова він яким боком причетний? — запитав шеф старшого техніка.

— Він його особистий консультант з містичних питань. Сулименко відповідає за безпеку фізичного тіла Володимира Мансуровича, а Ерікан — за безпеку його астрального тіла. Агамов жодного кроку не робив без порад Ерікана.

— Поради ж були не безплатні?

— Само собою, — хмикнув Олег Маркович. — Цей Ерікан з Агамова вже кілька зелених лимонів витягнув. Але для Володимира Мансуровича кілька лимонів, як для мене сто гривень. На бідного не попало.

— Так нащо ж Еріканові нищити курку, яка несе золоті яйця? — спитав юрист. — Ви між ними конфліктів не спостерігали?

— Тоді, коли я працював у Сулименка, в Агамова з Еріканом були найкращі стосунки. Повне порозуміння. Але була людина, яка Ерікана терпіти не могла.

— Хто?

— Кіра, покійна дружина Агамова. Вона того чаклуна на дух не переносила. Хтось їй доповів, що Ерікан пропонував Володимирові Мансуровичу своїх учениць.

— Це правда?

— Бог його знає, — знизав плечима старший технік. — Я свічку не тримав. Але серед Еріканових учениць були такі дівчата, скажу я вам. Красуні, як з обкладинки. Від таких би і шейхи не відмовились. І робили вони все, що той чаклун їм наказував. Якби наказав стрибнути з десятого поверху, вони би стрибнули. Справжні зомбі.

— А потім Кіра Агамова загинула, — нагадав Пальц. — Автокатастрофа. З чаклунами не треба сваритись.

— Отож-бо й воно, — погодився Олег Маркович. — Але вона не була Агамовою. Кіра Семенівна залишила прізвище батька — Літукова-Мандель. Знаменита фамілія. Я її батька знав. Я ще в школі вчився, коли він уже був підпільним мільйонером. Один із найкрутіших цеховиків був у Києві за часів Шелеста. А брат його рідний — відомий фізик. Геній. За радянських часів працював на оборонку.

— Агамов міг підозрювати Ерікана? — спитав шеф.

— Ні, — похитав головою старший технік. — Я сам контролював розслідування тої автокатастрофи. Мені Володимир Мансурович особисто доручив. Я все сам перевіряв. Сам по асфальту із рулеткою повзав. Там усе чисто було. Але той чаклун володів смертельною магією. Ерікан — не просто шаман, він найсправжнісінький чорний маг. Чорнокнижник. Він міг так усе зробити, що ніяких слідів би не залишилось.

— І ви, доктор наук, вірите в магію? — юрист зобразив на своєму обличчі здивування.

— Я, Леоне Федоровичу, вірю лише в те, що на власні очі бачив. Ваш покірний слуга був свідком, як Ерікан з відстані трьох кілометрів установив контроль над людиною, наказав їй відіслати охоронця і коханку, відкрити у квартирі газовий вентиль, закрити вікна і лягти спати. Слідство визнало самогубство. Офіційно так воно і залишилось. А я сам бачив, як чаклун шаманив. Малював фігури на підлозі, мантри читав. А за три кілометри від нас людина сама себе вбила. Я за свої слова відповідаю.

— Якесь пригодницьке кіно, — похитав головою колишній слідчий.

— А що то за людина була? — поцікавився Пальц.

— Бізнюк один. Забудівник і родич народного депутата. Мав професійну охорону, практично непробивну, ми ніяк не могли до нього підібратись. І будинок у нього був — справжня фортеця. Кам'яний паркан — як замкова стіна, метри чотири заввишки. На переговори він теж не йшов, усіх посилав. Упевнений такий був, нахабний, з червоною пикою. Тоді Агамов звернувся до Ерікана. Я не знаю, шановні колеги, магія це чи не магія, але той бізнюк уже десять років на цвинтарі лежить, а його фірма тепер належить Агамову. Ось таке, шановний Леоне Федоровичу, як ви кажете, «пригодницьке кіно».