Private-Bookers
Гра в королеву
вернуться

Пишнюк Тетяна

Шрифт:

— Що ж це за такий Геніальний режисер знайшовся, котрий визначає ролі без проб? Звідки тобі відомо, на що спроможна жінка, якої ти не знаєш?

— Будь-яка жінка здатна на те, що я їй дозволю…

— Звідки ця самовпевненість?

— Із життя…

— Погано знаєш і жінок, і життя…

— Значить, зупинятися не збираєшся?

— Просто не знаю, перед ким, чи перед чим… Взагалі, у нас розмова ні про що. Можливо, щось конкретне скажеш?

— Ну що ж… Конкретніше не буває. Клуб, корт, акції — мої. На будинок не претендую. Заробила непосильним трудом… — регіт незнайомця повторився.

— А яким дивом ти все це підгребеш? Який стосунок маєш до спадку?

— Справа моя…

— Не скажи… Як це може бути твоя справа, коли в мене на руках дарча?

— Навіть так… — телефон на мить замовк, лише сопіння було чутно жінці.

— А ти не знав?

— Тепер зрозуміло — звідки ноги ростуть… Думаю…

Телефон озвався короткими гудками. Жінка дивилася на нього і розуміла, що все тільки починається. Вона одна… Ні! Думка про дітей пронизала гострим болем всередині. Маруся схопилася за серце і сіла. Так уперше ударило в груди. Біль аж перекрив дихання. Милий Боже! Діти — ось її слабинка! І він це прекрасно розуміє… І навіть натякнув… Тож довго розмірковувати не буде.

Знову повернулася думка — відмовитися від усього і мати спокій, жити, як раніше. А як раніше? На останній приступці? І щоби діти чіплялися за поручні, як за рятувальну соломинку? Вона не сміє одібрати у них шанс на інше життя. За нього люди хапаються зубами. Роман стільки зробив для неї… А вона хоче сховати голову в пісок.

Маруся ходила кабінетом із кутка в куток. Їй здавалось: якщо вона на мить стане, почнеться щось страшне, чого вже не зупиниш.

Телефон завібрував у руці, злякав жінку так, що та мало не кинула його. Отямилася, глянула на ім’я, що висвітилося, і так зраділо закричала в трубку:

— Світлано! Господи! Це ти!

— Марусю, що трапилося? — запитала Сквирська.

— Він мені телефонував!

— Хто?

— Не знаю…

— Заспокойся… Давай я за тобою заїду… Ти зможеш піти з роботи раніше?

— Зможу… У мене ж сьогодні день народження… І..

— Я ж подзвонила привітати тебе… Марусю, я знаю, що тобі зараз нелегко. Але життя змінюється. Ти так близько до перемін. І я бажаю, щоби ті переміни на краще далися тобі найменшою кров’ю. Пробач. Я абсолютна реалістка, тому не можу побажати того, у що сама не вірю. Єдине, що можу сказати, я буду поруч у будь-який час, якщо це буде тобі потрібно. Ти, Марусю, справжня. А для мене це найцінніше. Тільки прошу тебе, не здавайся, не ведися на залякування і провокації. Ще почуєш їх не раз. Але ми також не ликом шиті. Життя недаремно гартувало. Воно нас підготувало до бою. І ми не програємо!

— Світланко, дякую тобі… — Маруся мало не розплакалася.

— Ну, що ти? Ми скоро заїдемо.

Петро, вийшовши з машини, посадив Марусю на заднє сидіння. Уже в салоні простягнув букет фіолетових дельфініумів.

— З днем народження!

— Дякую! Які красиві!

— Їдемо до клубу? — запитала Світлана. — Обговоримо все.

— Чи варто з’являтися там зараз? — запитала невпевнено Маруся.

— Тільки ти можеш вирішити, — відповіла Світлана й очікувала відповіді.

— Що я можу? — запитала подругу, чи саму себе Маруся. — Я думаю, що вони вже зробили це за мене.

— Тільки ти, Марусю, маєш вирішити — чи беремося ми за цю справу. Ніхто не може тебе примусити або відмовити.

— Він страшний, Світлано. Я це відчула по телефону.

— Він і має бути страшним. Йдеться про великі гроші. Ти теж мусиш стати страшною. Інакше нічого не вийде.

— Куди їдемо? — за якусь мить запитав Петро.

— До клубу! — сказала Маруся.

Петро, повертаючи машину за рогом кінотеатру, непомітно підморгнув Світлані. Та ледь ворухнула вустами. Маруся, спостерігаючи із заднього сидіння за їхніми хитрими мімічними знаками, всміхнулася. Уперше за останні кілька днів майнула хвилька радості. Було приємно бачити, як близькі Марусі люди можуть порозумітися на рівні поглядів. Сама вона надавала цьому немалого значення. Вважала, що словами говорять усі, а поглядами — найближчі. Бо через очі можуть спілкуватися тільки душі.

У клубі їх чекали. Адміністраторка Вікторія провела в білу залу, де було накрито стіл на трьох. Маруся здивовано глянула на Петра.

— Так, Марусю, я попередив про наш приїзд, — відповів на її німе запитання Петро.

— Ти знав, що приїдемо сюди? — здивувалася Маруся.

— Ми мусили сюди приїхати…

— Чому мусили?

— Сьогодні дев’ятий день, як нема з нами Романа… Належить його пом’янути.

— Я пропустила… — сказала із жалем жінка.

— Не дивно, Марусю… Ти зараз розгублена…

— Пора б зібратися, а то розгублю себе до решти, — Маруся зчепила обидві руки, аж побіліли пальці, наче й справді хотіла стулити себе докупи. — Щось надовго я випала з реальності… Так? — глянула на Світлану.

  • Читать дальше
  • 1
  • ...
  • 55
  • 56
  • 57
  • 58
  • 59
  • 60
  • 61
  • 62
  • 63
  • 64
  • 65
  • ...

Private-Bookers - русскоязычная библиотека для чтения онлайн. Здесь удобно открывать книги с телефона и ПК, возвращаться к сохраненной странице и держать любимые произведения под рукой. Материалы добавляются пользователями; если считаете, что ваши права нарушены, воспользуйтесь формой обратной связи.

Полезные ссылки

  • Моя полка