Шрифт:
— Не буду заспокоювати… У нас небагато часу, — мовила серйозно Світлана.
— Давайте за столом обговоримо, — озвався Петро. — За години дві зберуться друзі… Ну, і ті, хто себе за таких видає.
— Ви так продумали…
— Тут усе працює, як годинник. Адміністрація сама продумала, ми тільки погодили список запрошених.
— Їх буде багато?
— На жаль, мусили запросити й тих, кого найменше хотіли бачити, — Петро наливав у бокали коньяк.
— Я попрошу тебе, Марусю, поспостерігати за тими, хто прийде. Ану ж щось видасться тобі підозрілим… — попросила Світлана.
— Та я їх майже нікого й не знаю…
— Зате вони, будь певна, знають тебе добре…
Маруся слухала друзів, переповідала свою телефонну розмову з незнайомцем, знову й знову згадувала Романа, і їй здавалося, що вона десь збоку спостерігає за тим, що відбувається за столом. Її душа ніскільки не хотіла приймати цю реальність. Хоча розум тверезо оцінював ситуацію, і Маруся розуміла — чим швидше сприйме дійсність, тим швидше закінчиться невизначеність, яка не дає їй повернутися в узвичаєне життя. А його ж ніхто не відміняв. На неї так само чекають діти, недописана докторська і новостворена передача, за котру також має відповідати.
Яскраве світло настільної лампи висвічувало папери. Петро відкривав папку за папкою, щось пояснював Марусі, у щось намагався вникнути. Жінка здавалася розгубленою. Вона гортала аркуш за аркушем, але прояснення не наставало.
— І ця жінка вважала себе розумною, — Маруся піднялася з-за столу й пройшлася кабінетом.
— Про яку жінку мовиш? — уточнила Сквирська.
— Та вже ж не про тебе. Якщо тобі до рук потрапить конструкція атомної бомби, ти легко з нею справишся…
— Справді так думаєш? — наполягала Світлана.
— Сама знаєш…
— Ой, Марусю… Я за свою практику стільки справ перекопала… І з цією впораємося.
— А я нічого не можу втямити у тих паперах…
— Утямиш, — запевнила Сквирська. — Он Петро скільки років помічником був, а й то не все розуміє. Тут треба Романом бути, щоб з'ясувати все. Такий бізнес міг створити тільки такий чоловік.
— Я про це думаю постійно. Роман був надзвичайно сильним і впливовим чоловіком. Але чим усе закінчилося? — запитала Світлану. — Що зможу зробити я, абсолютно далека від усілякого бізнесу жінка?
— По-перше, ти ж не сама. Маєш партнерів. І принаймні одному, — кивнула на Петра, — можеш довіряти. По-друге, Роман настільки чітко і продумано склав дарчу, що жоден пункт ніхто не прочитає двозначно. Ти не просто отримала контрольний пакет. Головна умова — лише у випадку твого керування решту акцій отримують певні люди. В інших випадках — акції переходять громадській організації «Турбота». Він роздав акції таким людям, які точно не поступляться своїм і не допустять війни на фірмі.
— Як роздав? — здивувалася Маруся.
— Просто подарував. Він знав: якщо намагатиметься передати тобі всю свою імперію, нічого, крім війни, не вийде. Це був єдиний вихід…
— Одного не можу зрозуміти: якщо Роман так усе міг наперед продумати, розрахувати, чому йому не вдалося застерегти себе від смерті?
— Думаю… Він не встиг…
— Тобто? — не зрозуміла Маруся.
— Як тобі сказати?.. — м’явся чоловік.
— Петре, ти щось знаєш… — допитувалася та.
— Розумієш, щоб уникнути своєї смерті, треба було спричинити чиюсь.
— Треба було вбити когось?
— Саме так…
— Ну і нехай! — вигукнула Маруся. — Якщо можна було його, то чому ж не міг він?
— Міг! — Петро різко піднявся з-за столу. — Але все йшло за його планом. Того вечора поїхав на зустріч спокійним і впевненим, що все нарешті закінчиться. Роман із посмішкою глянув на папку, покрутив нею і сказав: «Поступимося синичкою, щоб утримати журавля. Ніяк не вживаються в одній клітці. Мабуть, не пара». Він нікого глибоко не впускав у свої справи. Все вирішував сам. Кожен із нас знав свою роботу і не влазив на чиюсь територію. Це був закон. Саме тому цей механізм працював так чітко. Справді, як добротний годинник, у якому кожна деталька виконує свою функцію… А тепер, коли не стало дзиґаря, всі механічно ще ворушаться, але обережно і невпевнено.
— То ти знаєш, до кого він тоді поїхав на зустріч? — запитала з надією Маруся.
— Якби ж знав… — зітхнув із жалем Петро.
— Навіть якби знали, до кого… Ще не факт, що це вони вбили Романа, — сказала Сквирська.
— Чому ж не факт? — здивувалася Маруся.
— Тому, що ми нічого не знаємо про ту «синицю», яку завіз їм Роман того вечора. Можливо, вона їх цілком задовольнила, і ця смерть була б лише зайвою морокою.
— Це мені поки що важко зрозуміти, — зітхнула Маруся. — Знаю одне: той, хто озвався сьогодні, спокою не дасть.