Цей гранично реалістичний роман Ернеста Гемінґвея висвітлює наслідки потужної економічної кризи – «Великої депресії», у його центрі – протиставлення багатства і бідності, людей, котрих злидні змушують ставати злочинцями, і тих, хто безтурботно насолоджується життям.
Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.
Частина перша
Гаррі Морґан
(Весна)
Розділ перший
Знаєте, як воно є рано-вранці в Гавані, коли попід стінами будинків досі сплять волоцюги, а до барів навіть лід у візочках не привезли? Отож-бо, коли ми перетинали площу, прямуючи від причалу до кав’ярні «Перлина святого Франциска», лише один жебрак уже прокинувся й тамував спрагу з фонтана. Та коли ми зайшли до кав’ярні та сіли за столик, на нас там чекали троє.
Ми сіли, і один із них підійшов до нас.
— Ну, — сказав він.
— Я не можу, — сказав йому я. — Був би радий зробити послугу. Але я ще вчора сказав, що не зможу.
— Можеш назвати свою ціну.
— Справа не в ціні. Просто я не можу. Ось і все.
Підійшли ще ті двоє і стали біля нас з понурими обличчями. Вони були нормальними хлопцями, і я був би радий зробити їм послугу.
— Тисячу за кожного, — сказав один доброю англійською мовою.
— Не мучте мене, — відповів їм. — Я справді не можу це зробити.
— Пізніше, коли все зміниться, ще будеш дякувати.
— Я знаю. І був би радий. Але не можу.
— Чому?
— Я живу зі свого човна. Якщо втрачу його, то втрачу все.
— З такими грошима купиш собі нового.
— Не у в’язниці.
Мабуть, вони подумали, що мене просто треба переконати, бо той перший і далі провадив своє.
— Матимеш три тисячі баксів, а це великі гроші. Це ж довго не триватиме, знаєш.
— Послухайте, — сказав я. — Мені начхати, хто тут президент. Але я не повезу до Штатів нічого, що може говорити.
— Це ми будемо говорити? — гаркнув один із них, який досі мовчав. Він був дуже сердитий.
— Я сказав нічого, що може говорити.
— Думаєш, ми lenguas largas?
— Ні.
— А знаєш, що таке lenguas largas?
— Так. Той, у кого довгий язик.
— А знаєш, що ми з такими робимо?
— Не треба на мене тиснути, — сказав я. — Це ви зробили пропозицію. Я вам нічого не пропонував.
— Заткайся, Панчо, — наказав сердитому той, який почав розмову.
— Він сказав, що ми говоритимемо, — сказав Панчо.
— Слухайте, — я намагався пояснити їм. — Я сказав, що не повезу нічого, що може говорити. Пляшки не можуть говорити. Бутлі не можуть. Інші речі також. А люди можуть.
— І китайці? — загрозливо спитав Панчо.
— Можуть, але я їх не розумію, — відповів я.
— То ти не хочеш?
— Я ж вам сказав ще вчора. Я не можу.
— А ти сам не говоритимеш? — запитав Панчо.
Він не міг усього зрозуміти і дратувався. А ще, мабуть, був розчарований. Я навіть не відповів йому.
— Ти часом сам не lengua largas, га? — сердито запитав він.
— Не думаю.
— Це що? Погроза?
— Послухай, — сказав я йому. — Не тисни на мене з самого ранку. Я впевнений, що ти перерізав не одну горлянку. Але я ще навіть кави не попив.
— То ти кажеш, що я різав людям горлянки?
— Ні, — сказав я. — І мені начхати. Ти що, не можеш спокійно розмовляти?
— Ти мене бісиш, — сказав він. — Прирізати б тебе.
— Чортзна-що, — відповів я йому. — Думай, що говориш.
— Ходімо, Панчо, — сказав той перший. А тоді глянув на мене: — Дуже шкода. Я думав, ми домовимось.
— І мені шкода. Але я не можу.
Вони рушили втрьох до виходу, а я дивився їм услід. То були симпатичні молоді хлопці, гарно вбрані. Були без капелюхів, і здавалося, що грошей у них і кури не клюють. Принаймні так вони звучали, та й англійською говорили так, як говорять грошовиті кубинці.
Двоє з них виглядали як брати, а третій, Панчо, був трохи вищий на зріст, але також чимось на них подібний. Знаєте, такий стрункий, у добротному одязі, з блискучим волоссям. Не думаю, що він був аж таким грізним, яким себе вдавав. Мабуть, просто нервувався.
Коли вони вийшли й завернули праворуч, я побачив, як через площу до них наближається крите авто. Спочатку вщент розлетілася скляна шиба, і куля влучила в батарею пляшок попід правою стіною. Я почув постріл і дзвін розбитих пляшок: дзінь-дзінь-дзінь.
Я стрибнув за барну стійку зліва, визираючи звідти краєм ока. Машина зупинилася, і біля неї присіли навпочіпки двоє чоловіків. Один тримав автомат Томпсона, а другий — обріз дробовика. Той із «Томпсоном» був негром. Другий мав на собі білий водійський пильовик.