— Хильни-но плящинку пива, — сказав йому я.

Він узяв із ящика пляшку і вижлуктав її.

— Що ж, містере Джонсон, — сказав він, — мабуть, я ще трохи подрімаю. Дуже вам дякую за пиво, сер.

Ото вже той Едді. На рибу йому просто начхати.

Десь у полудень ми підчепили ще одного марліна, але й він зірвався. Вирвав гачок з такою силою, що той летів ще метрів десять у повітрі.

— А що я цього разу зробив не так? — спитав Джонсон.

— Нічого, — сказав я. — Він просто видер гачок.

— Містере Джонсон, — сказав Едді, який продер очі, щоб вихиляти ще одну плящинку пива, — містере Джонсон, вам просто не щастить. Можливо, пощастить з жінками. Містере Джонсон, може, підемо десь гульнемо вночі? — А тоді він знову вклався спати.

О четвертій пополудні, коли ми вже верталися попід берегом проти течії, де вода вирувала, мов у млиновому жолобі, а сонце пекло нам у спини, на Джонсонову наживку клюнув такий величезний чорний марлін, яких я зроду не бачив. Ми закинули плетеного з пір’я кальмара і впіймали чотирьох маленьких тунців, а негр наживив одного з них на гачок. Наживка вийшла трохи заважка, але добряче плюскотіла на воді.

Джонсон відстебнув кріплення пояса й поклав спінінг на коліна, бо втомився постійно тримати його в руках. Його долоні затерпли, тримаючи котушку, бо велика наживка постійно натягує волосінь, тому, коли я відвернувся, він затягнув гальмо. Я й не знав, що він його заґвинтив. Мені не подобалося, як він тримає вудилище, але й набридло постійно йому дорікати. До того ж, коли гальмо відпущене, волосінь легко розкручується, тому жодної небезпеки немає. Хоч так рибу ніхто не ловить.

Я був за штурвалом і вів човен краєм течії навпроти старого цементного заводу, де попід берегом є глибока вирва, яка творить коловорот, у якому завжди повно дрібноти для наживки. Тут я побачив цілий фонтан бризок, наче від вибуху глибинної бомби, а тоді спис, око, роззявлену пащеку й величезну темно-фіолетову голову чорного марліна. Спинний плавець був височенний, мов щогла вітрильника, а здоровенним хвостом марлін розітнув, як косою, воду, накинувшись на нашого тунця. Його скошений догори списоподібний ніс був завтовшки з бейсбольну биту, а схопивши наживу, він немовби розчахнув навпіл океан. Марлін був чорно-пурпуровий, а очі мав завбільшки з супницю. Був велетенський. Можу закластися, що важив десь із тисячу фунтів.

Я крикнув Джонсону, щоб він попускав волосінь, але в цю мить побачив, як його висмикнуло зі стільця вгору, наче стрілою підйомного крана, якусь секунду він ще тримався за вудилище, а тоді воно зігнулося дугою, держак лупнув Джонсона в живіт, і всі наші снасті полетіли за борт.

Він так міцно затягнув гальмо, що, коли риба шарпнула, вона зісмикнула Джонсона зі стільця, і він не зміг втримати спінінг. Адже він засунув держак собі під ногу, а вудилище поклав на коліно. Якби він не відстебнув кріплення пояса, то й сам полетів би за борт.

Я вирубив мотор і пішов на корму. Він сидів там, тримаючись за живіт, де його вдарив держак.

— Мабуть, вже досить на сьогодні, — сказав я.

— Що це було? — запитав він.

— Чорний марлін, — сказав я.

— І як це сталося?

— Самі прикиньте, — сказав я. — Котушка, до речі, обійшлася мені у двісті п’ятдесят доларів. Зараз вона коштує ще дорожче. Ціна вудилища — сорок п’ять. Ну, і ще майже 600 метрів волосіні-тридцятишістки.

Едді поплескав його по спині.

— Містере Джонсон, — каже він, — вам просто не щастить. Я ще такого в житті не бачив.

— Заткайся, п’яничко, — сказав йому я.

— Чесно, містере Джонсон, — сказав Едді, — це просто рідкісний випадок, я зроду такого не бачив.

— Що б сталося, якби він мене потягнув за собою? — запитав Джонсон.

— Ну, ви ж хотіли зробити все сам, — відповів я. Був просто лютий.

— Вони завеликі, — сказав Джонсон. — З такими добряче намучишся.

— Послухайте, — сказав я. — Така рибина вас просто вбила б.

— Але ж їх якось ловлять.

— Ті, хто вміють ловити рибу. Але й їм це дається нелегко.

— Я бачив фото дівчини, яка впіймала таке.

— Звісно, — сказав я. — Але з човна, який не рухався. Марлін заковтнув наживку, йому вирвали гачком шлунок, він виплив на поверхню і здох. А я кажу про ловлю на ходу, коли гачок чіпляють за рота.

— Ну, — сказав Джонсон, — однаково вони завеликі. Чого це робити, якщо не мати задоволення?

— Свята правда, містере Джонсон, — сказав Едді. — Чого це робити, якщо не мати задоволення? Чуєте, містере Джонсон. Ви просто влучили в десятку! Якщо не мати задоволення — чого це робити?

Мене й далі трусило від згадки про цю рибину, а думаючи про втрачені снасті, я відчував, як до горла підступає нудота, тож і слухати їх не хотів. Звелів негру брати курс на Морро. Едді та Джонсон сиділи собі на стільцях, попиваючи пиво, і я їм нічого не казав.

— Капітане, — сказав мені за якийсь час Джонсон, — чи не міг би ти зробити мені віскі з содовою?

Я мовчки зробив віскі спочатку йому, а потім собі, але вже не розбавляючи.

Думав про те, як цей Джонсон рибалив п’ятнадцять днів, аж поки йому на гачок не трапилася риба, за якою нормальний рибалка міг би цілий рік ганятися, вона йому зривається, він пускає коту під хвіст усі мої снасті, робить із себе останнього дурня, а тепер оце сидить із задоволеною міною й пиячить з іншим п’яничкою.