Напередодні того похмурого ранку, з якого почалася наша розповідь, Роберто Тоцці й синьйора Тоцці ходили з приятелями в кіно, потім синьйора Тоцці, яка вперто не бажала розлучатися зі своїми легковажними звичками, захотіла піти в бар. Там пили джин, і синьйора Тоцці з синьйором Умберто танцювали. Синьйор Умберто, молодий колега Роберто Тоцці, був недавно призначений експертом по художніх речах при Банку комерчіале. Ця посада приносила добрі гроші, тому Умберто був у чудовому настрої. А сам Роберто Тоцці того вечора вперто боровся з досадою, яка отруювала його в сто разів більше, ніж густий тютюновий дим і шалене вищання джазових інструментів. Там, на естраді, неначе хтось лоскотав саксофон і різав трубу.

Повертаючись додому, він не вимовив ні слова, а коли ввійшли до кімнати, відмовився пити чай і відіслав служницю, яка принесла йому гарячі, щойно зварені макарони. Засвітив настільну лампу в кабінеті, розгорнув книжку, але не прочитав жодного рядка, хоч сидів над нею понад годину. Коли зайшов до спочивальні, дружина вже спала. Вона забагато танцювала з отим типом, який з мистецтвознавця перетворився на торговельного експерта, фахівця з гешефтів. Отака ціна молодим. Щоб перебороти безсоння, він став декламувати про себе вірші з «Георгік» Віргілія, але згадав, що не залишив грошей служниці, щоб та купила масла та ковбаси для завтрашніх бутербродів. Спокійна і здорове дихання дружини почало його нервувати. Молоді продавали свою совість за гроші, звичайно, це було жахливо, але, далебі, як можна зводити кінці з кінцями, живучи на платню мистецтвознавця? В усякому разі, він більше не ступить у ту кляту забігайлівку, де труба верещить наче недорізана. Напнув ковдру на голову і з болісним сумом позаздрив тим людям, які жили колись у добрі давні часи. Але поганий настрій переміг,— засинаючи, він сказав собі, що добрих часів, по суті, не було ніколи.

Вранці, поклавши кілька мізерних картоплин у свій дипломат, він вирушив на роботу, почуваючи себе пораненим воїном, який добровільно повертається на бойовище. Гордо прямував вулицями, як і належить нащадкові непохитного Коріолана.

Після такого короткого, але потрібного вступу ми підійшли до того моменту, коли Лівіо Перетті нахабно вскочив у його кабінет і побачив, як. він сумовито їсть варену картоплю.

Коли Умберто застукали за тим принизливим заняттям — їсти картоплю на розкішному письмовому столі в стилі ампір у ще розкішнішому кабінеті з кокетливими стільцями в стилі рококо біля стін,— його обличчя менш як за хвилину змінило свій колір. Спочатку воно почервоніло, потім стало жовтим і знову почервоніло. Мабуть, Роберто Тоцці пережив те саме, що переживає заміжня жінка, коли застають її в обіймах коханця. Вона почуває і сором, і страх, і безнадійний жаль за втраченою назавжди гідністю.

Звичайно, їсти картоплю, навіть у музеї Боргезе, не таке вже падіння, як, наприклад, перелюбство, і якби Роберто Тоцці був син каменяра чи банкіра, він зовсім би не розгубився. Навпаки, мабуть, усміхнувся б і підморгнув: «Дивіться собі на здоров'я, мені від того й за вухом не свербить».

Але він був син середнього чиновника і все життя педантично дотримувався правил, записаних у катехізисі дрібного буржуа. Тому він зніяковів, і якби мав слабше серце, у нього стався б інфаркт.

Проте нещастя тільки почалися. Із спаплюженою гідністю ще можна прожити. Хіба мало міністрів, про чиї афери, спекуляції тощо дізналася широка громадськість, залишались і далі міністрами, ніби нічого й не сталося?! Вони втратили свою честь, але все ще сиділи в кабінетах, підписували державні папери і з виглядом ягнят божих приходили на оперні прем'єри. Другий удар був набагато страшніший, він перехопив йому дихання і послав його в нокаут.

— Синьйоре! — вигукнув Лівіо Перетті.— Бийте на сполох! «Данаю» Корреджо викрадено! Хтось вийняв «Данаю» з рами і на її місце поставив мою жалюгідну незакінчену копію! Бога ради, синьйоре, не баріться, можливо, злодій Ще десь тут у коридорах!

Лівіо Перетті стояв, прихилившись до дверей, наче не смів ступити ні кроку вперед. Він навіть не помітив, що Роберто Тоцці тримав у руці картоплину.

Роберто Тоцці впустив картоплину. Потім машинально защібнув валізку, не зводячи приголомшеного погляду з непроханого гостя. Обличчя його з червоного стало жовтим, і дві спустошливі хвилі пройшли крізь його душу — жахливе почуття сорому і втраченої гідності.

Сором пік його, а гідність розпадалася з тріском і валилася серед куряви, наче десятиповерховий будинок.

— Бога ради, синьйоре, не баріться! Викрадено Корреджо! — підвищив голос Лівіо Перетті, підносячи руки до стелі, неначе злодій сховався саме там, серед кришталю і брязкалець величезної люстри.

Тепер крізь душу професорову пройшла третя хвиля, хвиля страху, й обличчя його знову зжовкло. Ця хвиля наш більша і найстрашніша, справжнє цунамі проти попередніх двох. Ті дві робили його смішним і жалюгідним, а ця ви кидала геть, як непотрібну ганчірку. Хто пробачить йому викраденого Корреджо? Навіть у найкращому разі його звільнять з посади! '

— Синьйоре,— прошепотів він сполотнілими губами,— синьйоре, ви серйозно кажете чи жартуєте? — І вже вимовляючи ці слова, відчув, які вони фальшиві й непереконливі. Він знав молодика, який стояв перед ним, і чудово усвідомлював, що саме від нього не випадає сподіватися жодних жартів. Його рекомендував листом сам П'єтро Фалько не, кандидат у мери Рима на наступних виборах, відомий мистецтвознавець, людина, гідна найвищої пошани, хоча й комуніст. Неможливо, щоб П'єтро Фальконе рекомендував якогось пройдисвіта. В Боргезе, як правило, не дозволяли знімати копій з картин, і якщо для Лівіо Перетті зробили виняток, то тільки завдяки П'єтро Фальконе, його авторитетові. Ні, молодик не брехав, і Роберто Тоцці даремно намагався сховати свою голову наче страус, сховатися від істини тільки тому, що для нього вона була рівнозначна життєвій катастрофі.

— Я кажу вам те, що бачив на власні очі,— сказав Лівіо Перетті і почервонів, як рак.— Не вірите — прошу! — Він рішуче простягнув руку до дверей, але ту ж мить від поштовху ззовні вони відчинилися, і на порозі стали охоронець Монтано й помічник начальника охорони Карло Колона. Помічник був молодий, північного типу, з довгастим обличчям і світлими очима, вбраний у шикарний костюм, який, проте, більше пасував би для вчителя верхової їзди.

Не встиг Роберто Тоцці розтулити рота, щоб дати якесь розпорядження, як Карло Колона простяг руку, схопив Лівіо за комір оксамитової куртки і з усієї сили смикнув його