У цій безпросвітній імлі світилася одна-однісінька надія, як рятівна свічечка — що крадії не мають зв'язку з мафією, що вони свої або закордонні бандити, які діють на власний розсуд і свою відповідальність.

— Холера їм у печінку! — мимрив Чігола, облизуючії потріскані губи і злостиво блимаючи жовтуватими котячими очима.

О десятій годині сорок хвилин вертоліт з Феліксом Чіголою та його групою приземлився перед головним входом. Неподалік уже стояла патрульна поліційна машина. Вона прибула о дев'ятій годині тридцять хвилин — через п'ять хвилин після того, як Карло Колона оголосив тривогу.

Чекаючи начальство, яке мало почати розслідування, начальник поліційної дільниці поставив пости перед обома входами — парадним та службовим — і взявся за відвідувачів, їх було п'ятнадцятеро душ. Двоє поліцаїв чемно перевіряли, чи не ховає хтось картину під пальтом. Звичайно, то була марна праця, бо полотно «Данаї» — майже два метри завдовжки і півтора метра завширшки — не можна сховати під полою.

З самого початку перевірки Лівіо Перетті став серед перших, але Карло Колона, який не спускав юнака з ока, прошепотів кілька слів на вухо начальникові, і той відразу ж смикнув його вбік.

— Але яким правом, хай вам чорт! — розлютився молодий художник.— Чому іншим відвідувачам ви дозволяєте виходити, а мене затримуєте? Через те, що на цих синьйорах дорогий одяг, а я вдягнений бідно?

— Ні, не тому,— відказав поліцейський.— Ми не зважаємо на одяг.

— Не зважаєте! Для вас кожна бідно вдягнена людина — можливий злочинець!

— Синьйоре,— підніс голос поліцейський.— Майте терпіння, надійде і ваша черга. Чого ви нервуєтеся?

— Як же мені не нервуватись? Я перший помітив крадіжку і перший зчинив тривогу! А ви? Замість того щоб дякувати мені, не випускаєте звідси. Чому?

— Зрозуміло чому! — сказав поліцейський і .значуще похитав головою.— Ви — перший свідок. Невже не знаєте правил?

Лівіо Перетті, мабуть, знав правила, але вдавав із себе простачка. Поліцейський начальник подумав: «Чи він прикидається, чи й справді дурень із дурнів?»

Через дві-три хвилини після того, як останній відвідувач з полегкістю вийшов з галереї, і «Данаї» ні в кого під одягом не виявили, Фелікс Чігола та його люди вже бралися вгору парадними сходами.

Технічні експерти з бригади почали свою роботу. Чігола розмістився в кабінеті Роберто Тоцці і наказав радистам зв'язати його із службами управління. Поставили мікрофон. Його перше запитання стосувалося начальника охорони.

— Де ваш начальник безпеки? — спитав він директора Роберто Тоцці, насуплено дивлячись у його сумне обличчя. «Зажурений гусак! — думав він із злістю.— Мову йому відібрало! І чому, га? В найгіршому разі знизять його на одну категорію. Велике діло! А що тоді робити мені? Адже я ризикую всім — і кар'єрою, і навіть головою!» Він не терпів безхарактерних людей, і коли мав справу з ними, то відчував, як щось холодне і слизьке повзе по його спині.— Де ваша людина, що відає безпекою? — повторив він і мерзлякувато повів плечима.

Крім Роберто Тоцці, в кабінеті був присутній і помічник начальника охорони Карло Колона. Він прийшов сюди, хоч ніхто його не кликав, сів у одне з крісел, хоч його ніхто не запрошував, закинув ногу на ногу і поважно дивився поперед себе, неначе заступав у цей момент самого генерального директора з галереї Боргезе.

— Наш начальник,— поспішив випередити свого директора Карло Колона,— синьйор Чезаре Савеллі, поїхав учора о тринадцятій годині до Санта-Ани. Якщо нічого непередбаченого не станеться, він неодмінно повернеться сьогодні в обід.

«Отакий нахабний тип, як цей, може залюбки пустити мені кулю в потилицю!» — подумав Чігола. Він звернувся до Роберто Тоцці:

— Чи відомо вам, синьйоре, що Чезаре Савеллі не на роботі?

— Я особисто дозволив йому відлучитись! — відповів трохи ображений Роберто Тоцці.

— А крім вас двох,— Чігола кивнув на Карло Колону, не удостоївши його поглядом, — крім вас двох, хто з персоналу галереї знає, що Чезаре Савеллі немає в Римі?

Роберто Тоцці знизав плечима. Тільки цього йому бракувало — розпитувати швейцарів та охоронців, що вони знають і чого не знають!

— Ще вчора опівдні всі знали, що синьйор Савеллі кудись їде! — Карло Колона розвів руками, чим хотів показати, що в цьому немає і не може бути нічого незвичайного.— Усім було відомо, що синьйор Савеллі їде на півтора дні і що в його відсутність заступатиму його я!

— Так! — сказав Чігола.— Гаразд, а хто розголосив, що синьйор Савеллі їде?

Роберто Тоцці знову знизав плечима, цього разу ще з більшою досадою, а Карло Колона подивився на нігті своїх рук, потім сказав: