назад.

— Хто дозволив тобі сюди заходити? — проревів він несподівано густим баритоном.

Усі ґудзики куртки полетіли на підлогу. Лівіо випорснув, наче вугор, з його руки і вже готувався відповісти на образу кулаком, але вчасно втрутився Монтано і сяк-так утихомирив їх.

— Синьйори! — підвівся Роберто Тоцці, зблідлий і обурений. Хтозна-чому помічник начальника охорони був йому неприємний, діяв на нього алергічно, як, наприклад, аспірин, що якимось дивом подразнював його ніс і примушував шалено чхати. Ну й помічник! У нього вигляд нахаби і спокусника служниць, професійного жениха, який промишляє у найглухіших містечках півдня.— Синьйори! — повторив він з огидою в голосі.— Прошу вас поводитися пристойно. Момент трагічний. Незнаний злодій вийняв «Данаю» Корреджо з рами і поставив на її місце копію, яку малював цей молодий художник. Ви знаєте це?

— Гм! — значливо похитав головою Карло Колона. Лівіо Перетті здригнувся від цього «гм» і стис кулаки, але Роберто Тоцці владно підніс руку.

— Прошу уваги! — Голос його був суворий. Він похмуро глянув на помічника начальника охорони і нервово здвигнув правим плечем: гостра спазма пройняла його болем, наче електричний струм.— Оскільки пан Савеллі відсутній,— зітхнув він,— ви повинні взяти справу до своїх рук. Наказую діяти згідно з інструкцією номер один!

Через тридцять секунд після цієї розмови двері галереї зачинилися і всі відвідувачі, на превеликий свій подив, лишилися замкненими. Лівіо Перетті спробував вискочити, але двоє швейцарів схопили його за комір і досить грубо пояснили, що він мусить трохи зачекати. Він проклинав їх, лаявся, але нічого не допомогло.

О дев'ятій годині тридцять хвилин прибула поліція.

Що далі глибшала криза і зростала дорожнеча, то більше поширювалася злочинність, а в цій просторій і незвіданій галузі розцвітав модерний жанр — крадіжки картин, і то не абияких, а відомих картин епохи раннього і високого Ренесансу. Крали переважно в церквах, у самому Римі було понад десяток таких, де зберігалися шедеври обох періодів; цупили твори з маленьких музеїв, з колишніх палаців і замків, з монастирів і каплиць. Грабували завзято і з розмахом. Але в таких галереях, як Боргезе, або в музеях рангу Ка-пітолійського, крадіжки траплялися дуже рідко, і якщо бували, держава в особі тогочасного уряду раптом опинялася в становищі людини, застуканої в непристойному вигляді. З хвилюванням, гідним героїв колишньої комедіа дель арте, держава патетично запитувала: «Куди йдемо?» і «Що нас чекає далі?», і вже тоном новішої драматургії категорично наказувала відповідним органам негайно виявити злодіїв і повернути викрадені картини на їхні місця.

Але уряд потай радів, коли ці зухвалі крадіжки картин викликали галас серед громадськості. «Краще хай галасують з приводу викрадених картин,— казав собі уряд,— ніж обурюються скандальними історіями з підкупленими фірмою «Локхід» генералами й міністрами!» А дехто з високопоставлених осіб відверто вважав за краще, аби щоденно зникало по одній Сікстинській капелі або, в крайньому разі, по кілька картин Мікеланджело, Рафаеля, Леонардо, Тіціана...

На превеликий жаль цих урядовців, викрадення «Данаї» вийшло за межі будь-якої пристойності — крадіжка сталася в одній з найбільших і найпопулярніших римських галерей, і обурення громадськості цього разу сягнуло вершка. Замість стати рятівною димовою завісою, крадіжка в Боргезе немовби показала уряд голим, і мільйони людей побачили, що багато хто з правителів зохочуеться діяти тільки в тих випадках, коли щось зачіпає їхні власні інтереси.

До того ж скандал у Боргезе вибухнув у надто гарячий для урядової коаліції момент — через два дні мали відбутися муніципальні вибори. Всього через два дні римські громадяни мали голосувати за нового мера.

Ми щойно сказали, що скандал у Боргезе вибухнув у гарячий для урядової коаліції момент. Бо проти кандидата правої коаліції стояв кандидат комуністів П'єтро Фальконе. А П'єтро Фальконе, професор середньовічного мистецтва, був один з найулюбленіших і найшанованіших людей у Римі.

Отже, скандал у Боргезе, який викрив неспроможність уряду підтримувати порядок у країні (і зберігати громадську власність), став природним спільником Фальконе. В обстановці, що склалася, уряд міг урятуватися лише єдиним способом — виявити злодіїв до суботнього полудня і повернути «Данаю» на її колишнє місце. Тільки так він міг би усунути з «театру воєнних дій» природного спільника Фальконе. Але саме це й було найскладнішим.

О десятій годині прем'єр-міністр викликав до свого кабінету міністра внутрішніх справ і делікатно натякнув, що його політичній кар'єрі настане край, якщо викрадачів «Данаї» не заарештують протягом трьох днів. О десятій годині десять хвилин міністр внутрішніх справ особисто наказав начальникові поліції терміново з'явитися до його кабінету. Той з'явився, і міністр делікатно натякнув йому, що коли він не посадить за грати крадіїв «Данаї» Корре-джо протягом трьох днів, то про його зв'язки з деякими керівниками мафії негайно довідається вся Італія; начальник поліції, їдучи в своїй «альфа-ромео», викликав по радіо інспектора Фелікса Чіголу, наказав йому підняти на ноги свою групу і чекати в повній оперативній готовності перед його кабінетом. О десятій годині тридцять хвилин начальник поліції сказав Феліксові Чіголі, що він, Фелікс Чігола, тримає в своїх руках честь Італії і долю уряду. Потім він сказав йому тихше і довірчим тоном, що коли протягом трьох днів, включаючи сьогоднішній, злодіїв не вдасться знайти, то хай має на увазі: його зв'язки з мафією викриються, і на його кар'єрі буде поставлено хрест.

Отже, о десятій годині тридцять п'ять хвилин Фелікс Чігола, заклопотаний своїм майбутнім, мчав вертольотом до уславленого філіалу музею Боргезе.

Можливо, читач хоче почути кілька слів про людину, в чиїх руках перебувала честь Італії і доля коаліційного уряду — християнських демократів і соціал-демократів? Цей чоловік мав п'ятдесят років, зросту був трохи вище середнього, але важив лише шістдесят кілограмів, і люди думали, що він хворий, якщо не на сухоти, то, мабуть, на грудну жабу чи рак. А він за своє життя хворів тільки на вітрянку, та й то досить давно, ще шестирічним хлопчиком.

Йому поталанило. У п'ятдесят років, підвищений у чин старшого інспектора, він, повіривши в свою зірку, купив апартаменти на віа дель Корсо і старовинний будиночок з садочком у Тосканелі, поблизу Санта-Марія Маджоре, і остаточно вирішив, що нарешті треба одружитися. Кандидатури були, лишалося тільки зробити вибір, та ось його зірку затулила хмара — зникнення «Данаї» Корреджо, і якраз за три дні до виборів нового римського мера.

Фелікс Чігола мислив логічно, тому його уява була бідна, але після короткої розмови з начальником у нього запрацювала фантазія. Йому почало здаватися, що розкішні апартаменти на віа дель Корсо і старовинний будиночок біля Санта-Марія Маджоре з двома пініями у дворі злітають угору і зникають як марево в ніжно-синьому небі над Римом. Якщо крадії «Данаї» мафіозі й він накриє їх,— кінець зв'язкам з о т и м и, а то й «випадкова» куля в потилицю! Коли ж не накриє і творіння Корреджо вивезуть за кордон,— тоді начальник підведе риску, змалювавши його оцим, як викриту людину, тобто як зіграну карту... Таку пастку він уже поставив кільком інспекторам, і вони потрапили в неї. Мафія йому повірить, бо коли він, Чігола, підтримує таємні зв'язки з їхнім дрібним начальством, то начальник поліції зустрічається з верховодами мафії.