Гуляшки Андрей
Шрифт:
— Синьйор Савеллі попросив мене купити йому квиток в агентстві на віа Квірінале. В такий спосіб я довідався, що він їде до Санта-Ани. А хто розголосив це, на жаль, я не знаю. Можливо, сам синьйор Савеллі сказав комусь із. наших людей, куди їде. Зрештою, я не бачу в цьому нічого поганого.
— А чи він таки їздив до Санта-Ани?
— Це вам скаже сам синьйор Савеллі,— поважно відповів Карло Колона. Він подивився на свій годинник і додав: — Поїзд із Санта-Ани прибуде об одинадцятій тридцять.
— Так! — кивнув Чігола, теж подивившись на свого годинника. Потім узяв трубку радіотелефону і наказав своєму невидимому співробітникові: — Перевірити в Санта-Ані, коли приїхав туди синьйор Чезаре Савеллі і коли виїхав звідти до Рима.
Карло Колона, який був утупив очі в трубку, раптом начебто якось поменшав у своєму кріслі, а може, то крісло раптом якось повищало і стало масивнішим.
— Він особисто запевнив мене, що повернеться сьогодні до обіду! — сказав тихо Роберто Тоцці.
— Якщо він вас запевнив, то так і буде! — ледь помітно всміхнувся Фелікс Чігола. Оскільки губи його, зовсім тонкі й рівні, були майже непомітні, то й усмішка була невиразна.— Останнє запитання,— сказав він.— Картина зникла вчора, після закриття, тобто після шістнадцятої години?
— Вчора до шістнадцятої години,— статечно відповів Карло Колона,— справжня картина висіла у своїй рамі. Коли я проходив повз цю картину, було десь за чверть шістнадцята. Той тип, Лівіо Перетті, малював, і картина була на своєму місці. Це могли б підтвердити й інші люди.
— Отже,— підсумував Чігола,— картину було вкрадено між четвертою годиною дня вчора і дев'ятою годиною сьогоднішнього ранку. Прошу, скажіть, хто з ваших служителів був у приміщенні в цей час?
— Господи! — знову зблід Роберто Тоцці.— Невже ви, синьйоре, сумніваєтесь у наших служителях?
— Я тільки питаю, синьйоре, нічого більше! — усміхнувся своєю безживною усмішкою Чігола,— Тільки питаю! — повторив він.
— Ну, як питаєте, синьйоре, ми вам відповімо! — озвався Карло Колона, до якого повернулася втрачена самовпевненість.— Між шістнадцятою годиною вчора і дев'ятою годиною сьогоднішнього ранку в галереї були, по-перше, обидва швейцари — Августіно і Лоренцо. Вони змінювалися що вісім годин. З шістнадцятої години до півночі чергував Августіно. А з півночі до восьмої ранку — швейцар Лоренцо. Зараз чергує Августіно. Це все про швейцарів. Уночі ми маємо двох охоронців, які теж змінюються що вісім годин. З четвертої дня до півночі чергував охоронець Марко Монтано. З півночі до восьмої години — Федеріго Нобіле. У нас працюють, але тільки вдень, ще двоє охоронців, одна касирка і один гардеробник. Денні охоронці, касирка і гардеробник приходять близько дев'ятої ранку і закінчують роботу після четвертої дня. Вони працюють у денній зміні і, як я зрозумів, вас не цікавлять. У години, що вас цікавлять, між шостою і восьмою ранку в приміщенні були чотири прибиральниці. їх зустрічав і випроваджував охоронець Федеріго Нобіле. Отже, синьйоре, якщо виключимо прибиральниць, у приміщенні чергували четверо: швейцар Августіно і охоронець Монтано — а четвертої дня до дванадцятої ночі; швейцар Лоренцо і охоронець Федеріго — з дванадцятої ночі до восьмої ранку; швейцар Августіно і охоронець Монтано — з восьмої до дев'ятої ранку.
— А може, хтось приходив знадвору? — спитав Чігола. Карло Колона якийсь час мовчав.
— Не знаю, чи можна це назвати «приходив»,— сказав, вагаючись, він.— Маю на увазі, синьйоре, племінницю Чезаре Савеллі. Оскільки вдома у них тісно, вона приходить інколи в його кабінет готуватися до занять. Вона студентка права, другий рік. Звуть її Луїза Ченчі.
— Ну й що ж? — спитав Чігола.
— Нічого,— відповів Карло Колона.— Вона прийшла вчора за кілька хвилин до шістнадцятої години, а коли пішла, це може сказати вам охоронець Марко Монтано.
— Де живе ця Луїза Ченчі? — спитав Чігола.
— Луїза Ченчі живе на віа Кола ді Рієнцо, № 170, недалеко від п'яцца [Майдан (італ.)] Кавур. Мати її, Вітторія Ченчі, сестра синьйора Чезаре Савеллі.
Фелікс Чігола підняв трубку.
— Приведіть до мене негайно Луїзу Ченчі,— наказав він невидимому співробітникові.— Живе на віа Кола ді Рієнцо, № 170, недалеко від п'яцца Кавур.
Роберто Тоцці, який досі майже не брав участі в розмові, подивився насуплено на помічника. І твердим тоном, аж ніяк не відповідним його сумному виразові, сказав:
— Ти погана людина, Карло Колона! Навіщо вплутуєш дівчину в ці брудні справи? — Він обернувся до Чіголи і додав:— Вона серйозна дівчина, синьйоре інспекторе, виросла в небагатій, але шанованій родині.
Карло Колона демонстративно кахикнув, а Чігола прз-ставив пальця до лоба і промовив:
— Здається, я щось пригадую!.. Ченчі!.. Енріко Ченчі, звичайно!
— Енріко Ченчі — її батько,— поспішив пояснити йому Роберто Тоцці.— Дуже здібний журналіст і публіцист, убитий, на жаль, два роки тому ультраправими елементами.
— Енріко Ченчі був завзятий комуніст,— з серцем озвався Карло Колона.
— Так, так, я згадав!— промовив з явним задоволенням Чігола. І вигукнув з хлоп'ячим ентузіазмом: — Я пам'ятаю, синьйори, десь із п'ятдесят жертв різних убивств,— знаю їхні прізвища в алфавітному порядку.
Після цієї скороминучої радості він знову поринув у свої турботи. А турботи були незвичайні, бо далеко не кожна крадіжка знаменитих картин збігалася з виборами нового мера Рима.
Після вступних розмов Фелікс Чігола забажав оглянути галерею.