— Я не підслуховую! — попередила вона. — Я лише прийшла тобі нагадати, що скоро школа почнеться.

Якби не знайомий голос, Буба перелякалася б, побачивши чужу жінку, котра виглядала так, наче щойно злізла з коня. Переодягнена амазонкою мама аж світилася від щастя.

— Школа вже почалася, — Буба недовірливо дивилася на обтислі гетри й короткий чорний жакетик.

— Подобається? — мама зробила пірует, легенько зіпнувшись на носки ковбойських чобітків. — Це мій костюм на презентацію роману «Ув’язнені в сідлі», — вона сплеснула руками. — Пан Протек стверджує, що в мене врода амазонки, і я неодмінно мушу навчитися їздити верхи. Ми вже навіть записалися на курси.

— «Ув’язнені в сідлі»? — за маминою спиною з’явився дід Генрик. — А не дешевше було б носити на презентації сідло? Ти могла б у ньому навіть час від часу посидіти. А ще бувають широкі сідла, — тоном знавця почав дідусь. — Пан Протек такий невеличкий, що теж поміститься…

— Я розмовляю з донькою, — відрізала мама. — А ви, тату, маєте комп’ютер для покращування здоров’я, тому не заважайте нам.

— Але ж, Марисю, — не здавався старий. — Ти не розмовляєш із донькою, ти їй себе демонструєш. Поводишся, як породиста кобила на вигоні.

Мама трусонула кінським хвостом, і гривка впала їй на очі. Тепер вона була схожа не на амазонку, а на звичайну маму.

— Привіт, крихітко! — почувся в кінці коридору радісний татів голос, хоча Буба ладна була голову дати навідсіч, що батько заіржав.

Він також занімів, побачивши дружину.

— Це на презентацію, — ледь вимовила мама, зрозумівши, що її вигляд не сподобався чоловікові.

— Презентацію чого? — допитувався тато. — Крамниці з аксесуарами для верхової їзди?

— Тобі, Павле, лише крамниці в голові, — обурилася мама. — Світ дихає ще й мистецтвом, літературою.

— Світ, може, й так, — погодився батько, — але ти в цьому куценькому жакетику, певне, узагалі не дихаєш?! Хто таке з тобою зробив?

— Пан Протек, — тріумфально пояснив дідусь. — І записав Марисю на верхову їзду. Разом із собою.

Тато небезпечно споважнів.

— Я гадав, що пан Протек, нарешті, зник з нашого життя, — засичав він.

— З нашого так, — квапливо притакнула мама. — Але ж не забувай, Павле, що в мене є й професійне життя…

— Важко про це забути, — буркнув батько. — Ти виглядаєш так, ніби працюєш у цирку. Навіть афіші не треба!

Якби не спокусливий запах зраз, у передпокої напевне почалася б справжня циркова вистава. Із клоунами, жонглюванням претензіями та словесною акробатикою. Але зрази пахли так, що ніхто із сімейної трупи не проміняв би їх на щось інше.

А Бартошова могла би стати ілюзіоністкою, — подумала Буба. — Її зрази з’являються так несподівано, як кролик з капелюха, і мають такий магічний вплив, що з їхньою допомогою можна було б вирішувати міжнародні конфлікти.

— Ми спізнилися, Вальдеку, — Маньчакова очима скривдженої дівчинки дивилася на порожні тарілки зі слідами нещодавньої присутності зраз.

Батьки із чемності вдали засмучених, зате дідусь не приховував задоволення.

— Як шкода, як шкода, мої любі! — радісно вигукував він, витираючи серветкою вуса. — Таких смачнючих зраз я навіть у Франції не куштував! Качка, котру ви нещодавно всю ум’яли, це дрібничка в порівнянні із сьогоднішнім меню. Але дозвольте спитати, як сталося, що ви нині спізнилися?

— О, дійсно! — згадавши качку, батько пожвавився. — Щось мусило трапитися, якщо нині я зміг спожити свій обід.

— А й справді, — пані Віолетта грайливо пустила очима бісики. — Вальдеку, розкажи їм, — кокетливо шепнула вона чоловікові.

— Краще ти сама, кохана, — Маньчак ледь нахилився до дружини.

— Але з такої нагоди треба б коньячку, — Маньчакова роззирнулася, шукаючи поглядом Бартошову. — Узагалі-то мені не можна пити на голодний шлунок, але вже нехай! — махнула вона рукою.

— Раз живемо, — загримів Маньчак, сідаючи до столу й сягаючи по останнього квашеного огірка.

— Та кажіть уже! — нетерпеливилася мати з піднесеним келихом.

— Чекай-но, Марисю, — утрутився дідусь. — Існує такий добрий звичай, за яким спершу куштує найстарший. Якщо я визнаю, що коньяк має відповідний смак і аромат, можете пити. В іншому випадку панові Вальдеку доведеться піти до супермаркету й купити щось більш підхоже для такої нагоди.

— Пане Генрику, — не втрималася Маньчакова, — війна давно скінчилася, а ваші манери далеко не бездоганні!