— Винесу сміття! — відгукнулася донька. — Бо вже багато накопичилося.

— До речі про сміття, — мама ледь зніяковіла. — У мене є кілька непотрібних футболок. Ще зовсім добрих. Може, хочеш? Бо на тому розпродажі якось нічого для тебе не було.

— Звичайно, — відповіла Буба, невиразно всміхнувшись. — Згодяться, — сказала вона, залишаючи маму в чудовому настрої, типовому для людей, переконаних, що вони когось ущасливили.

Лише пізно ввечері, коли ніщо не віщувало жодних відвідин, а читання в ліжку «Ста років самотності» ставало щораз важчим, хтось легенько постукав у двері.

— Не спиш? — запитала мама. — Бо, розумієш, — швидко заговорила вона, і її обличчя порожевіло від крему чи, може, сорому, — я собі подумала, що по-дурному якось вийшло з тими футболками. Підемо завтра разом по крамницях, хочеш?

Очі Буби засяяли.

— Звісно! — прошепотіла дівчина.

— То підемо, — рішуче заявила мама.

— Тато гніватиметься, — нагадала Буба.

— Мужчини для того й існують, щоб гніватися на жінок, які розкидаються грішми, — змовницьки підморгнула мама. — Крім того, ми ж не шикуватимемо, а боротимемося таким чином із чоловічим фінансовим деспотизмом, — закінчила вона. І Буба вирішила, що ця тирада могла б стати гаслом на феміністичній маніфестації.

— Я з тобою згодна, — серйозно сказала дівчина, і мама вийшла з її кімнати так, немов залишала барикаду.

— Доню, у тебе закінчуються канікули? — запитала мама, чиї проблеми з календарем віднедавна вирішував пан Протек, її промоутер. Мама продовжувала розрізняти спекотне літо й морозну зиму. — Щось ти погано виглядаєш, донечко, — вона погладила Бубу по голові й відразу зиркнула на власне відображення в дзеркалі, звідки на неї дивилося задоволене собою обличчя, яке так і випромінювало енергію.

— А моя косметолог стверджує, що я останнім часом помолодшала. Тобі не здається, що це справді так?

Глянувши на мамин профіль у дзеркалі, Буба подумала, що це правда.

— Ага, я ще хотіла тебе запитати про цього симпатичного Мілоша… — мама вже схопила парасольку й швиденько застібала ґудзики модного плащика. — Останнім часом він рідко приходить…

— Останнім часом він узагалі не приходить, — похмуро озвалася Буба.

— Що ти кажеш? — маму безжально підганяв її внутрішній годинник. — А здавався таким приємним. Ми неодмінно мусимо про це поговорити. Відразу після зустрічі із читачами, на якій я розповідатиму про покинутих жінок, — поспішно закінчувала вона, відчиняючи двері. — Ти й не уявляєш, донечко, яка це драма для кожної з нас!

Останню фразу вона вимовила просто в обличчя пані Пенциковій, а Бубі залишився коридорний безлад, що свідчив про мамину нерішучість. Зітхнувши, дівчина почала складати на місце п’ять пар туфель. Позбирала всі шарфики, які висіли на поручнях «Людовика» й теж нагадували покинутих жінок.

— Може, мені й самій треба піти на цю зустріч? — подумала Буба, глянувши на телефон, який глухо мовчав. — Але навіщо? — замислилася дівчина. Що мама могла знати про покинутих жінок? Її ніколи не покидали. Зате вона створила цілу армію героїнь-страдниць. Усі здавалися штучними, наче курча на вітрині в барі «Шейх», а замість справжніх почуттів прикрашали себе хіба що глибоченними декольте. Вони обожнювали викличний макіяж і жили в сповненому абсурду світі. До всього, ці жінки постійно закохувалися й розкохувалися. Їх здобували, аби зрадити. Героїні мстилися й пробачали…

Буба здригнулася від самої думки про ці мамині «машини кохання» й дійшла висновку, що її життя зовсім не таке безнадійне. З оберемком шарфиків вона рушила до спальні батьків. Усміхнулася, побачивши тата, котрий безпорадно сидів у сімейних трусах на широкому ліжку. Довкола нього валялися порозкидані светри й сорочки.

— Не знаю, у що вдягнутися, — сумно зізнався він. Батько нагадував Бубі розгублену дитину.

— Найкраще в оце, — Буба вручила йому блакитну сорочку. — І ще це. — Додала скромний светр із ґудзиками. — Ну, і раджу вбрати довші брюки, — багатозначно подивилася на татові труси. Він теж сумовито глянув на них.

— Сама бачиш, як твоя мати про мене турбується! — поскаржився тато. — Відколи з’явився цей Протек, моя дружина мене навіть не одягає.

Буба ледь помітно всміхнулася. Вона не вбачала нічого поганого в тому, що мама не бігає за татом з оберемком чоловічої білизни. Батько був іншої думки.

— Коли в мене була власна передача, вона бодай трохи старалася. А зараз? — він безпорадно розвів руками. — Певне, вважає, що до телекрамниці я можу ходити навіть у цих ідіотських повзунках!

Буба не продовжувала цієї розмови. Татові труси (мамин подарунок) не обговорювалися. На них видніли голівки янголів і бісенят. На рожевому тлі.

— Але ж ти чудово даєш собі раду, — про всяк випадок похвалила вона батька.

— Якраз ні! — роздратовано озвався той, нервово ворушачи пальцями на ногах. — Я зовсім не даю собі ради! Постійно спізнююся на роботу. Виходжу з дому голодний, і перед камерою мені бурчить у животі. Нещодавно я одягнув дві різні шкарпетки й сандалі, а цей ідіот, що розказує про погоду, дивився на мене, як на атмосферну аномалію!

— Котрий з них? Рудий, чи той з випнутою щелепою? — Буба вирішила відволікти батька від зациклення на власній особі.