— Певне, обидва, — батькові страждання, здавалося, сягнули апогею, проте він уперше глянув на доньку з надією.

— Ти теж помітила, що в нього щось не так із щелепою?

— Звісно! Він розмовляє так, наче збирається проковтнути всі метеокарти.

— А й справді, — полегшено зітхнув батько. — Жахлива вада. Я вже навіть замислювався, чому його взяли на роботу… Певне, у нього неабиякі зв’язки. А може, він родич директора? — Тато сам перелякався власних здогадів. — Це було б жахливо, оскільки я його нещодавно переконував, що йому варто попрацювати над мовою тіла.

Батько з надією дивився на Бубу, але донька аж ніяк не могла його заспокоїти, бо не знала директорових родичів. Ба більше! Вона не знала навіть директора.

— От чорт, а він же на нього схожий… — татові пальці на ногах почали ворушитися в ритмі латиноамериканського танцю. — Особливо ця випнута щелепа, — сумовито додав він. — І невігластво. Може, краще мені сходити з ним на пиво? Можна було б сказати йому, що він чудово оповідає про атмосферні явища… Узяв би в нього автограф для пані Коропової, — роздумував тато вголос. Зайнятий розхвалюванням колеги, він навіть не почув, як за Бубою зачинилися двері.

Опинившись у власній кімнаті, дівчина полегшено перевела подих. Тут їй ніщо не загрожувало. Не доводилося ставати по котрийсь бік подружньої барикади й споглядати родинні війни. Щоправда, замість куль у цьому випадку пролітали лише гострі слова, але й вони ранили.

Дідусь цим аж ніяк не переймався. Певне, уже звик до конфліктів.

— Пам’ятай, Бубо, шлюб — це завжди пасьянс, — підморгнув старенький онуці.

— Чому пасьянс? — Бубу здивувало химерне порівняння.

— Складеться або й ні, — переможно пояснив дід. — А тобі ж відомо, що найчастіше не складається.

Будинок поволі прокидався від сплячки. На кухні, де порядкувала Бартошова, брязкали тарілки. З ванної чулося тихе дзижчання татової електробритви, а з дідусевої кімнати долинав міцний запах сигари. Буба була майже щасливою, бо серед цих давно знайомих звуків і запахів вона почувала себе в безпеці.

Як на зло в цю приємну мить пролунав сигнал домофона. За хвилину в коридорі з’явилося двійко незнайомців, які поставили на підлозі дві коробки.

— Ми до пана Генрика, — заявив головний, той, що був з портфелем.

— Я вас слухаю, — з ванної придріботів тато, і Буба раптом образилася на маму за ці рожеві сімейні труси.

— Пан Генрик? — увічливо перепитав той, що з портфелем.

— Добридень, панове. Це я, — дідусь виступив наперед, безтурботно жестикулюючи сигарою.

— Ми привезли комп’ютер.

— Будь ласка, моя кімната отам, — дід зробив рукою коло, наче вихвалявся багатогектарним маєтком. Коробки попливли у вказаний бік.

— Хвилиночку, — до батька повернувся дар мови, — це якась помилка. У нас уже є три комп’ютери!

— Дійсно, — погодився дід. — У вас є три, а в мене — жодного! — драматично закінчив він.

— Дідусь, певне, пожартував, — звернувся батько до Буби.

— Я тобі, Павле, не дідусь, — з гідністю нагадав зятеві новоспечений власник комп’ютера. — Але я пробачаю тобі цю нетактовність, бо в мене золоте серце. А зараз розрахуйся.

Буба сховалася за спиною Бартошової. Вона воліла не дивитися на те, що от-от мало статися.

— Ніко-о-оли, — прохрипів батько, вимахуючи зубною щіткою.

— Зроби це, Павелку, — дідусь звертався до зятя надзвичайно лагідно, — інакше я буду змушений погодитися на інтерв’ю.

— Що? — у батькових очах зачаїлася справжня буря, яка точно похитнула б колегу з відділу прогнозу погоди з його жахливою щелепою, але аж ніяк не дідуся.

— Повторюю, — старенький підніс догори вказівного пальця, — ти мене примушуєш, щоб я таки погодився на це інтерв’ю…

— Яке інтерв’ю?

— Огидне. Про вас із Марисею.

— Для кого воно? — засопів батько.

— Для журналу «Темні справи».

— Я вам не злочинець! — засичав Павел.

— А їх цікавлять не злочинці, а підглядання. — Дідусь підкручував вуса. — За допомогу вони обіцяють мені сучасний комп’ютер з інтернетом. Я й гадки не мав, — серйозно продовжував він, — що ви з Марисею стільки коштуєте…

— Ви ж цього не зробите… — застогнав батько, густо червоніючи.

— Звичайно, що не зроблю, дорогенький зятю, — заспокоював його дід. — Поганий той птах, що каляє власне гніздо…

Чоловік з портфелем підійшов до дідуся й шанобливо повідомив йому, що все готово.