— Спасибі, — кивнув дідусь головою. — Цей люб’язний пан у рожевих трусах чекає, аби розплатитися за мою скромну покупку.

І, насвистуючи один з улюблених маршів сержанта Марудки із тринадцятої бригади, старенький помарширував на нове поле бою. Навіть не глянувши на свого благодійника, якого прикривали хіба що ангелочки із чортенятами.

Агата мешкала в районі, до якого вели всі дороги міста, зате автобуси й трамваї старанно оминали. Викидали із себе всіх пасажирів на віддаленій кінцевій зупинці, пропонуючи їм корисну й тривалу прогулянку до висоток.

Готуючись до зустрічі з Агатою, Буба спекла шарлотку, яка зараз мандрувала разом з нею в рюкзаку.

І чого я раніше до цього не додумалася? — подумки картала себе дівчина. — У мене одна-єдина подруга, а я не наважилася з нею нормально порозмовляти. Агата — це зовсім інша справа, — думала Буба, — вона змогла поділитися зі мною справжніми проблемами. Бо мої… здається, не надто варті, аби через них лити сльози, — сяйнуло їй, і дівчина пожвавішала.

— Привіт, то це ти і є Буба? — у дверях стояла мама Агати.

— Дуже вже високо ви живете, — посміхнулася у відповідь задихана Буба.

— Доньки, на жаль, немає… Вона поїхала.

— Як шкода, — Буба заходилася змагатися з ремінцями рюкзака. — Але, мабуть, от-от повернеться? Наступного тижня починається школа, тож… Ну, шарлотко, йди сюди, — прошепотіла вона углиб величезного рюкзака, витягаючи звідти старанно загорнутий пиріг. — Це для Агати, — посміхнулася вона. — Я сама спекла.

— Спасибі, але… — мама Агати не знала, куди подіти руки. — Краще забери його. Агата швидко не приїде… Вона… поки що не може повернутися…

— Я гадала, вона в таборі, — шарлотка знову опинилася в Бубиних руках, наче якийсь перехідний кубок.

— Що ж, можна й так сказати… — долоні жінки безпорадно ворухнулися.

— Прикро, що мені доведеться на неї чекати, — Буба застібнула рюкзак. — Передайте їй від мене вітання.

— Залиш свій номер телефону, — раптом запропонувала та. — Може, вона сама тобі подзвонить.

Буба поверталася неохоче, придивляючись до перехожих. Усі поспішали до своїх будинків, що стояли в оточенні дерев, яких ледь торкнулася осінь. Погляд вихоплював у натовпі дівчат її віку. Буба сподівалася, що одна з них виявиться Агатою, яка повільно прямуватиме їй назустріч у своєму розтягненому светрі. Її можна було впізнати ще й за довгими ногами, яким шкільна баскетбольна команда завдячувала своїм успіхом. Та Агати не було ніде.

Уже вкотре того дня Буба відчула незрозумілий смуток. Неначе хтось на злість їй посіяв спустошення в альбомі з найближчими людьми. Прибрав звідти найрідніші обличчя, а замість них уклеїв папірці, на яких нічого не було.

Удома на Бубу чекав дідусь. Звісно, із препоганою новиною.

— Твої батьки помирилися, — прошепотів він, коли онука зазирнула до його кімнати.

— Чудово! — передчасно зраділа Буба.

— Це я їх помирив, — не забарився похвалитися старенький, хоч вираз обличчя в нього був якийсь розгублений. — Цим комп’ютером.

— Як це? — здивувалася дівчина.

— Тепер вони обоє проти мене, тому мусять триматися разом. Павел навіть прошепотів твоїй матері «крихітко», а це вже неймовірна брехня, — сумовито закінчив він.

Буба спохмурніла, тому дідусь негайно її втішив.

— Вище голову, онучко! Це ненадовго. Дамо їм день, ну, може, два, і все повернеться до норми, — і старий вдоволено потер руки.

— Бубо, — мати з’явилася в коридорі в одному із шести корсетиків, — будь ласка, ходімо до вітальні. Ми з татком хочемо з тобою поговорити.

Батьки нагадували паперовий кораблик, який потрапив до калюжі.

— Ти знала про дідусеві наміри? — почав розпитувати батько.

— Чому нічого нам не сказала? — підхопила мама.

— Я ж прохав тебе, Бубо, щоб ти ним опікувалася! — дорікав тато.

— Як ти могла так з нами вчинити? — допитувалася мама, немовби йшлося про бозна-який злочин.

— Ти дуже нас розчарувала! — вторував тато.

— Наразила на такі витрати! — схлипнула мама.

— Підемо з торбами, як старці! — зойкнув батько.

— Швидше із коробками, — на порозі вітальні стояв дід Генрик. — Я був би дуже вдячний, якби ви їх негайно поприбирали, бо мені ніде спати. І дайте Бубі спокій! Вона до моєї покупки не причетна!

Батьки приготувалися засипати старого докорами. Та вони недооцінили його стратегії, бо дідусь раптом заридав і, болісно схлипуючи, ледь вимовив:

— Адже це моє реабілітаційне знаряддя!!!

— Що? — одночасно запитали батьки.

— Для відновлення здоров’я! Протиотрута від домашньої самотності й байдужості!