Але часу на роздуми в мене було достатньо, тож я тримався курсу і час від часу прикладався до пляшки, яку він приніс. Щоправда, там було вже й небагато, тому, спорожнивши її, я відкоркував ту останню, яку припас для себе, і мушу сказати, що настрій у мене був пречудовий, і нічка була гарна. Та й сама подорож виявилася вдалою врешті-решт, хоч часом здавалося, що все закінчиться паскудно.

Коли почало світати, Едді прокинувся. Сказав, що жахливо себе почуває.

— Візьми-но на хвильку штурвал, — попросив я його. — Хочу роззирнутися.

Я пішов на корму і полив водою палубу. Хоч там і так було чисто. Пошурував шваброю борти. Розрядив рушниці й заховав їх. Але револьвер залишив на поясі. У каюті було свіжо й чисто, жодного смороду. Тільки трохи забризкало одну койку водою з правого ілюмінатора, тож я задраїв ілюмінатори. Жоден митник у світі не вчув би тепер там запаху китайців.

Папери з дозволами були в сітці, під рамкою з ліцензією на човен, куди я запхав їх ще раніше, тож я витяг дозволи й уважно переглянув. Тоді піднявся в кокпіт.

— Слухай, — сказав я. — А як це ти потрапив до списку команди?

— Та я зустрів агента, коли він ішов у консульство, і сказав, що теж їду.

— Пияків сам Бог береже, — сказав йому я, а тоді зняв револьвер і сховав у каюті.

Заварив там трохи кави, а тоді повернувся нагору і став за штурвал.

— Там у каюті кава, — сказав я йому.

— Братику, та ж кава мені не допоможе. — Знаєте, його аж стало шкода. Він і справді виглядав препаскудно.

Десь о дев’ятій ми вже побачили прямо попереду маяк на Сенд-Кі. А перед цим деякий час помічали танкери, які йшли в затоку.

— Ще пару годин, і будемо на місці, — сказав йому я. — Платитиму тобі ті самі чотири долари на день, що й Джонсон платив.

— А скільки ти заробив цієї ночі? — спитав він у мене.

— Лише шістсот, — сказав йому я.

Не знаю, чи він мені повірив.

— А я що, не в долі?

— Це ж і є твоя доля, — сказав йому я. — Я її назвав, а якщо раптом почую, що ти комусь розпатякав про минулу ніч, можеш відразу прощатися з життям.

— Ти ж, Гаррі, знаєш, що я не якийсь там базікало.

— Я знаю, що ти пияк. Але май на увазі, якщо бовкнеш щось напідпитку, я тебе знайду і з-під землі, обіцяю.

— На мене можна покластися, — сказав він. — Не треба так зі мною.

— Ага, покладися на тебе, — сказав йому я. Але він мене вже більше не турбував, бо хто ж йому повірить? Містер Сінґ не стане вже скаржитися. Його китайці теж. Тим паче той хлопець, який гріб кормовим веслом. Він не захоче потрапити в халепу. Можливо, Едді пізніше й вибовкає щось, але хто ж повірить безпробудному п’янчузі?

Та й узагалі, хіба є якісь докази? Було б, звичайно, набагато більше розмов, якби ім’я Едді побачили у списку команди, а його самого не виявили б. Тут мені підфартило, нічого не скажеш. Я міг би, звісно, сказати, що він випав за борт, але розмов було б дуже багато. Та й самому Едді підфартило, нема мови. Суцільний фарт, отак воно.

Невдовзі ми наблизилися до краю Гольфстріму, і вода з блакитної стала зеленкуватою, і було вже видно віхи над кораловими рифами східного й західного Драй-Роксу, радіощогли Кі-Весту і готель «Ла-Конча», який нависав над низенькими будиночками, а також хмару диму над сміттєзвалищем. Маяк Сенд-Кі був уже близенько, можна було побачити елінг і невеличкий причал біля маяка, тож я знав, що ми будемо на місці за якихось сорок хвилин, і було приємно повертатися додому, знаючи, що влітку не доведеться бідувати.

— Як ти дивишся на те, щоб трохи змочити горло, Едді? — спитав я в нього.

— Ой Гаррі, — сказав він, — я завжди знав, що ти справжній друг.

Того вечора я сидів собі у вітальні, димлячи сигарою й попиваючи віскі з содовою, і слухав по радіо Ґрейсі Аллен. Дівчата пішли на якусь виставу, а я напівдрімав, перебуваючи в чудовому настрої. Хтось постукав, і Марія, моя дружина, пішла відчинити двері. Повернулася і сказала:

— Це той твій п’яничка, Едді Маршал. Каже, що мусить тебе бачити.

— Скажи йому, щоб забирався, поки я його сам не викинув геть, — сказав я їй.

Вона повернулася й сіла, а я побачив з вікна, біля якого вмостився, задерши ноги, як Едді бродив дорогою разом із ще якимось волоцюгою-пияком, обидва хиталися, а їхні тіні від вуличного ліхтаря хиталися ще дужче.

— Нещасні пияцюри, — сказала Марія. — Шкода мені його.

— Та він щасливий пияк.

— Не буває щасливих пияків, — сказала Марія. — Ти ж сам це знаєш, Гаррі.

— Так, — сказав я. — Мабуть, не буває.