— Хто ви до біса такий, щоб наказувати?

— Нехай вас це не цікавить. Робіть, як я вам звелів.

— Та хто ви тут такий?

— Гаразд. Доводжу до вашого відома, що я один із трьох найвпливовіших на сьогодні осіб у Штатах.

— Якого ж ви тоді біса опинилися тут, у Кі-Весті?

Його напарник нахилився вперед.

— Це Фредерік Гаррісон, — відповів він промовисто.

— Ніколи не чув про такого, — сказав капітан Віллі.

— То ще почуєте, — сказав Фредерік Гаррісон. — Разом із усіма іншими в цій смердючій задрипаній дірі, коли я вичищу тут усе під корінь.

— Цікава ви людина, — сказав капітан Віллі. — І як це ви стали такою великою цяцею?

— Він один із найважливіших членів уряду, — сказав його напарник.

— Дурниці, — сказав капітан Віллі. — Що він тоді загубив у Кі-Весті?

— Він просто тут відпочиває, — пояснив секретар. — Його мають призначити генерал-губернато...

— Досить, Віллісе, — сказав Фредерік Гаррісон. — Ну, а тепер везіть нас до човна, — наказав він, усміхаючись. Цю усмішку він приберігав саме до таких ситуацій.

— Ні, сер.

— Слухай, ти, рибалко причмелений. Та я ж тобі так зіпсую життя, що...

— Звісно, — сказав капітан Віллі.

— Ти ще не знаєш, з ким маєш справу.

— Це все мене не обходить, — сказав капітан Віллі.

— Той тип перевозить контрабанду, так?

— Це ви самі так вигадали?

— За нього, мабуть, призначено винагороду.

— Сумнівно.

— Він правопорушник.

— Він має годувати родину, та й себе самого. А хто годує вас, чорт забирай, напевно, ті, хто тут у Кі-Весті гнуть спину на уряд за шість з половиною доларів на тиждень?

— Він поранений. А отже, встряв у халепу.

— Хіба що сам себе підстрелив для розваги.

— Ти дожартуєшся. Ану вези нас до човна, і ми відбуксируємо його разом із власником, куди треба.

— Це куди?

— У Кі-Вест.

— А ви що, з поліції?

— Я вже сказав, хто він такий, — гаркнув секретар.

— Гаразд, — сказав капітан Віллі. Він щосили штовхнув румпель і розвернув моторку, пройшовши так близько від берега, що з-під гвинта аж шугонула звихрена хмарка намулу. Чмихаючи, моторка рушила протокою до мангрових заростей, де стояв той другий човен.

— Чи є тут зброя? — спитав у капітана Віллі Фредерік Гаррісон.

— Ні, сер.

Обидва чоловіки у фланелевих костюмах підвелися і розглядали човен зі спиртним.

— Це цікавіше, ніж ловити рибку, правда, докторе? — сказав секретар.

— Чхати я хотів на ту рибу, — відповів Фредерік Гаррісон. — Ото впіймаєш вітрильника, і що з ним робити? Воно ж неїстівне. А от це стає справді цікавим. І я радий, що маю нагоду побачити все на власні очі. Цей чолов’яга поранений і не зможе втекти. Море занадто бурхливе. І ми вже знаємо номер його човна.

— Ви справді берете його голіруч, — захоплено сказав секретар.

— Без жодної зброї, — наголосив Фредерік Гаррісон.

— Та ще й без тих ідіотів із ФБР, — сказав секретар.

— Едґар Гувер зависокої про себе думки, — сказав Фредерік Гаррісон. — Думаю, що він сам себе закопає. Підійди впритул, — наказав він капітанові Віллі. Капітан Вілі заглушив двигун, і моторка стала в дрейф.

— Гей, — гукнув капітан Віллі іншому човну. — Тримайте язик за зубами.

— У чому річ? — сердито гаркнув Гаррісон.

— Заткайтеся, — сказав капітан Віллі. — Гей, — гукнув він ще раз. — Слухайте мене. Шуруйте до міста і не висовуйтесь. Про човен забудьте. Його заберуть. Викиньте товар і валіть до міста. Тут зі мною якесь лайно з Вашингтона. Каже, що воно важливіше за президента. Хоче тебе застукати на гарячому. Думає, що ти контрабандист. Має номери твого човна. А я ніколи тебе не бачив і не знаю, хто ти такий. І ніколи тебе не впізнаю...

Човни роз’їхалися. Капітан Віллі не переставав кричати:

— Я не знаю, як знайти це місце, де ми тебе побачили. Ніколи не знайду дороги до нього.

— Гаразд, — пролунало з човна з алкоголем.

— А ця велика цяця ловитиме рибку до ночі, я про це подбаю, — крикнув капітан Віллі.

— Гаразд.

— Він любить ловити рибку, — репетував капітан Віллі, голос якого зривався. — Хоч каже, сучий син, що вона неїстівна.

— Дякую, брате, — пролунав голос Гаррі.

— Він що, твій брат? — запитав Фредерік Гаррісон, обличчя якого розпашілося, але інформаційного голоду він, здається, так і не вгамував.

— Ні, сер, — сказав капітан Віллі. — Просто на морі ми майже всі називаємо себе братами.