— Вертаймося в Кі-Вест, — сказав Фредерік Гаррісон, хоч і не надто переконливо.

— Ні, сер, — заперечив капітан Віллі. — Ви, панове, зафрахтували мене на цілий день. Тож я маю чесно відробити ваші гроші. Хоч ви й назвали мене причмеленим, я відпрацюю цілий день, як і домовлено.

— От і вези нас до Кі-Весту, — сказав Гаррісон.

— Так, сер, — погодився капітан Віллі. — Пізніше. А вітрильники, до речі, не менш їстівні, ніж макрель. Коли ми продавали їх Ріосу для ринку в Гавані, то нам платили по десять центів за фунт, так само, як за макрель.

— Ой, та заткайся ти, нарешті, — сказав Фредерік Гаррісон.

— Я думав, що вас як урядовця це може зацікавити. Хіба ж не ви встановлюєте ціни на харчі і таке інше? Хіба ні? Не ви задираєте ціни? Щоб кукурудзяна каша коштувала дорожче, а риба дешевше?

— Заткайся, ти, — сказав Гаррісон.

Розділ восьмий

На човні зі спиртним Гаррі викинув за борт останній мішок.

— Дай мені ніж для риби, — сказав він негрові.

— Пропав кудись.

Гаррі натиснув стартери й запустив обидва двигуни. Другий двигун він поставив, коли почалася депресія, й ніхто вже не фрахтував його човен для рибальства, тож довелося знову братися за контрабанду спиртного. Він дістав сокирку й перерубав лівою рукою якірний канат прямо на бітенгу. «Нехай полежить на дні, його підчеплять, коли витягатимуть товар, — подумав він. — Я піду зараз до Ґаррісон-Байту, і, якщо забиратимуть човен, нехай беруть. Я мушу піти до лікаря. Не хочу втратити і човен, і руку. Товар коштує не менше, ніж човен. Розбилося небагато. Інакше все б тут просмерділося».

Він натиснув на важіль зчеплення лівого гвинта, і човен, підхоплений припливом, почав розвертатися, виходячи з мангрових заростей. Двигуни працювали справно. Моторка капітана Віллі віддалилася вже на дві милі, прямуючи до Бока-Ґранде. «Води, мабуть, уже достатньо прибуло, і можна спробувати пройти по плавнях», — подумав Гаррі.

Він натиснув на важіль зчеплення правого гвинта, і двигуни заревіли, коли додав газу. Чоловік відчув, як піднявся ніс човна, а зелені мангри почали швидко розгойдуватися, коли гвинти завихрювали воду під їхніми коріннями. Дасть Бог, човна не заберуть. Дасть Бог, порятують мою руку. Звідки було мені знати, що в Маріелі почнуть стріляти, хоч ми вже півроку ходили туди й назад. От тобі й кубинці. Хтось комусь не підмастив, а підстрелили нас. Такі вони, ті кубинці.

— Чуєш, Веслі, — сказав він, зазирнувши у кокпіт, де лежав накритий ковдрою негр. — Як ти там?

— Господи, — сказав Веслі. — Гірше вже й бути не може.

— Може, коли лікар почне копирсатися в рані, — сказав йому Гаррі.

— Ви не людина, — сказав негр. — Нічого у вас немає людяного.

«Той старий Віллі — добрий чолов’яга, — подумав Гаррі. — Старий Віллі не підкачає. Добре, що ми вертаємося, а не чекали там. Були б дурнями, якби залишилися. Мені так паморочилося в голові й нудило, що я вже не міг нормально думати».

Попереду він уже бачив білі обриси готелю «Ла-Конча», радіощогли й міські будиночки. Розгледів залізничні пороми біля доку Трамбо, який доведеться обійти, щоб потрапити до Ґаррісон-Байту. «Але ж той старушок Віллі, — подумав він. — Показав їм, де раки зимують. Цікаво, що то були за пташки. Як же мені зараз паскудно, чорти б його побрали. Голова йде обертом. Добре, що ми вертаємося. Добре, що не залишилися там».

— Містере Гаррі, — сказав негр, — вибачте, що я не допоміг вам з тими мішками.

— До біса, — сказав Гаррі, — яка користь з підстреленого негра. Але ти добрий негр, Веслі.

Попри ревіння двигунів і плескіт води, яку розтинав човен, він відчував, як почало співати його серце, чудернацько й лунко. Так завжди ставалося, коли він повертався додому після подорожі. «Дасть Бог, мені порятують руку, — думав він. — Вона мені ще ой як знадобиться».

Частина третя

Гаррі Морґан

(Зима)

Розділ дев’ятий

Розповідає Альберт

Ми всі сиділи у Фредді, аж тут заходить той худий довготелесий адвокат і каже:

— Де Хуан?

— Ще не повернувся, — сказав хтось.

— Я знаю, що повернувся, і мушу його побачити.