Шрифт:
О шостій я вислав Френкі до готелю перевірити, чи Джонсон там. Я все ще сподівався, що він просто запізнюється або взагалі вилежується в готелі, не в змозі встати з ліжка. Я все чекав і чекав, а надворі вже сутеніло. Я вже був насправді стурбований, бо він заборгував мені вісімсот двадцять п’ять доларів.
Френкі не повертався десь понад півгодини. Тоді я побачив, як він швидко шкандибає, хитаючи головою.
— Він сіcти на літак, — сказав Френкі.
Ну й от. Маєш. Консульство зачинене. У мене в кишені сорок центів, а літак уже, мабуть, приземлився в Маямі. Я й телеграму не мав як вислати. Нічого собі, містере Джонсон. Але я сам винен. Треба було головою думати.
— Що ж, тоді, — сказав я Френкі, — вип’ємо ще холодненького. За рахунок містера Джонсона. — Залишилося ще три пляшки «Тропікала».
Френк також був засмученим. Не знаю чому, але так воно виглядало. Він поплескував мене по спині й хитав головою.
Отак воно було. Я все втратив. П’ятсот тридцять доларів фрахту і снасті, які й за триста п’ятдесят не купиш. Як з цього потішатимуться ті всі дармоїди, які тиняються тут на причалі, думав я. А особливо та публіка з Кі-Весту, так звані «конки»1. А вчора я ще й відмовився від трьох тисяч доларів за перевезення туди трьох нелегалів. Будь-куди, аби тільки виїхати звідси.
Ну і що мені робити тепер? Товаром завантажитися не можу, бо потрібні гроші, щоб купити спиртне, та й заробіток з цього тепер нікудишній. У місті море алкоголю, його ніхто вже й не бере. Але ж не поїду я, чорт забирай, додому голий-босий, щоб подихати ціле літо з голоду. До того ж, я маю ще й родину. Дозвіл на виїзд я проплатив, ще коли ми прибули сюди. Зазвичай все сплачуєш агентові наперед, і він оформляє всі необхідні дозволи — на в’їзд і на виїзд. Чорт, я ж навіть не маю грошей на пальне. Гарненька ситуація, нічого не скажеш. Оце так містер Джонсон.
— Мушу щось перевезти, Френкі, — сказав я. — Мені потрібні гроші.
— Розвідаю, — сказав Френкі. Він тут зазвичай крутиться в порту, не має постійної роботи, глухий, як тетеря, і щовечора п’яний, як чіп. Але вірнішого хлопця не знайти, та ще й з таким добрим серцем. Я його знаю, відколи почав сюди вчащати. Він безліч разів допомагав мені з товаром. А потім, коли я кинув це все і почав здавати човен туристам, які хотіли порибалити на Кубі, постійно його бачив на причалі та в кафе. Він скидається на дурника, зазвичай не говорить, а тільки шкіриться, але це тому, що він глухий.
— Везти будь-що? — спитав Френкі.
— Звичайно, — сказав я. — Не маю зараз вибору.
— Будь-що?
— Звісно.
— Розвідаю, — сказав Френкі. — Ви де бути?
— Буду в «Перлині», — відповів йому я. — Мушу щось перекусити.
У тій «Перлині» можна непогано підкріпитися за двадцять п’ять центів. Усі страви там коштують десять центів, а суп — узагалі п’ять. Ми попрямували туди разом із Френкі, тільки я зайшов усередину, а він пошкандибав далі. Але спочатку потиснув мені руку і ще раз поплескав по спині.
— Не журіться, — сказав він. — Я ж Френкі. Багато політики. Багато бізнесу. Багато пити. Мало грошей. Але вірний товариш. Не журіться.
— Бувай, Френкі, — сказав я. — Ти теж не журися, хлопче.
Розділ другий
Я зайшов до «Перлини» й сів за столик. У розбиту пострілами шибу вже вставили нове скло, і пляшки теж поставили на місце. Біля бару було чимало вихідців з іспанської Галісії, так званих «гальєго», які там пили, а дехто обідав. За одним столиком грали в доміно. Я з’їв за п’ятнадцять центів суп із чорних бобів і тушковану яловичину з вареною картоплею. Разом із пляшкою пива «Атуей» вийшло двадцять п’ять центів. Коли я завів розмову з кельнером про стрілянину, його аж заціпило. Усі тут були вкрай перелякані.
Перекусивши, я запалив сигарету і знову почав ламати собі голову. Тут я побачив, як у двері зайшов Френкі та ще хтось із ним. Жовтий товар, подумав я. Отже, буде жовтий товар.
— Це містер Сінґ, — сказав Френк і усміхнувся. Він радів, що так швидко знайшов клієнта.
— Як ся маєте? — привітався містер Сінґ.
Я ще в житті, мабуть, не бачив таких випещених франтів, як той містер Сінґ. Хоч він і був китайцем, але розмовляв чисто як англієць, мав на собі білий костюм з шовковою сорочкою і чорною краваткою, а також панамський капелюх, який коштує сто двадцять п’ять доларів.
— Вип’єте кави? — запитав він мене.
— Якщо ви теж.
— Дякую, — сказав містер Сінґ. — Ми тут одні?
— Якщо не рахувати всіх інших клієнтів кафе, — відповів я.
— Це нормально, — сказав містер Сінґ. — У вас є човен?
— Тридцять вісім футів, — сказав я. — Керматівський двигун, стосильний.
— Он як, — сказав містер Сінґ. — Я думав, що він більший.
— Там легко вміщуються двісті шістдесят п’ять ящиків.
— Я міг би його зафрахтувати?
— На яких умовах?