— Звісно, спочатку здав його, підвів під суд, а тепер збираєшся захищати, — сказав Гаррі. — Не треба сюди приходити й винюхувати, де він. Ти й так, мабуть, тримаєш його в кулаці.

— Дурня, — сказав адвокат. — Я маю для нього роботу.

— Ну то шукай його деінде, — сказав Гаррі. — Тут його немає.

— Кажу, що є для нього робота, — повторив адвокат.

— Нічого в тебе немає. Нічого, крім отрути.

Тут завалюється сивий патлатий старий, який торгує гумовими виробами, з чверткою, в яку Фредді йому наливає, а тоді старий закорковує пляшку і дріботить із нею на другий бік вулиці.

— Що з рукою? — спитав у Гаррі адвокат.

А в Морґана рукав був пришпилений до плеча.

— Мені вона не подобалася, і я її відтяв, — сказав йому Гаррі.

— З ким на пару?

— На пару з доктором, — сказав Гаррі. — Він уже напився, і це відчувалося. — Я тримав, щоб не смикалася, а він різав. Якби їх відтинали тим, хто залазить у чужі кишені, ти б залишився вже без рук і без ніг.

— А що з нею сталося, що довелося відтинати? — спитав у нього адвокат.

— Яка різниця? — спитав Гаррі.

— Та ні, мені цікаво. Що сталося і де ти був?

— Не діставай, — сказав йому Гаррі. — Ти ж знаєш, де я був і що сталося. Тому помовч і відчепися від мене.

— Я хочу поговорити з тобою, — сказав йому адвокат.

— То говори.

— Але не тут.

— Не хочу я з тобою говорити. Від тебе нічого доброго не дочекаєшся. Ти — мов та отрута.

— Я маю щось для тебе. Щось добре.

— Гаразд. Ще раз тебе вислухаю, — сказав йому Гаррі. — Про кого там ідеться? Про Хуана?

— Ні. Не про Хуана.

Вони обійшли стійку бару і досить надовго сховалися там у одній з кабінок. Поки вони там були, прийшла донька Люсі-товстусі з тією дівчиною з їхнього закладу, яка завжди біля неї крутиться, замовила кока-колу, й вони вмостилися біля бару.

— Ходять чутки, що після шостої вечора дівчатам не можна буде з’являтися на вулицях і в барах, — каже Фредді дочці Люсі-товстусі.

— Та всяке говорять.

— Скоро буде не місто, а якесь жахіття, — каже Фредді.

— Це точно. Ідеш собі купити сандвіч і кока-колу, а тебе хапають і дають п’ятнадцять доларів штрафу.

— Вони тільки таких і зачіпають, — каже дочка Люсі-товстусі. — Тих, хто любить розважитися. Хто не ходить набурмосений, як сич.

— Якщо в цьому місті нічого не зміниться, діла не буде.

Саме тоді повернулися Гаррі з адвокатом, який сказав:

— То що, приїдеш туди?

— А чого їх сюди не привести?

— Бо ні. Сюди вони не прийдуть. Треба до них.

— Гаразд, — сказав Гаррі й попрямував до бару, а той адвокат пішов геть.

— Що вип’єш, Aле? — запитав він у мене.

— Бакарді.

— Нам два бакарді, Фредді. — Він повернувся до мене й запитав:

— Що зараз робиш, Aле?

— Громадські роботи.

— А що саме?

— Риємо колодязь для каналізації. Розбираємо старі трамвайні рейки.

— І що тобі платять?

— Сім з половиною.

— На тиждень?

— А як ти думав?

— За що ж ти тут випиваєш?

— А я й не пив, поки ти мене не пригостив, — сказав йому я. Він трохи підсунувся до мене.

— Хочеш зробити ходку?

— Дивлячись яку.

— Ходімо до авто, — сказав він. — Бувай, Фредді.

Він був, як завжди, коли вип’є, трохи захеканий, ми попрямували розкопаною вулицею, де я працював цілий день, до його машини, яка стояла на розі.

— Сідай, — сказав він.

— Куди ми їдемо? — спитав я.

— Я сам не знаю, — сказав він. — Зараз з’ясуємо.

Ми мовчки поїхали по Вайтгед-стрит, угорі звернули ліворуч, перетнули центр міста й виїхали на Вайт-стрит, яка вела до пляжу. За весь цей час Гаррі не вимовив ані слова, а ми звернули на піщану дорогу й виїхали на бульвар. На бульварі він підрулив до самого хідника й зупинився.

— Якісь чужинці хочуть зробити ходку моїм човном, — сказав він.

— Митники ж його конфіскували.

— Чужинці цього не знають.

— І що то за ходка?

— Їм треба переправити когось на Кубу, провернути якусь справу, але та людина не може сісти на літак чи пароплав. Це мені сказав Губатий.

— А що, таке роблять?

— Звісно. Після революції постійно. Нормальна ситуація. Купа людей так їздить.

— А як тоді з човном?

— Змусимо його викрасти. Можливо, там порожні баки абощо, тож я не зможу завести двигун.