Шрифт:
— Бідолаха, — зітхнув дідусь без жодного співчуття. — Воно й не дивно. Ці її пластичні операції коштують стільки, скільки ремонт у квартирі. Бо це схожа інвестиція, — розумував далі дід Генрик. — Треба заново потинькувати стіни, усе вирівняти, умеблювати…
— Йолька не робить жодних операцій! — заперечила Буба.
— Як це не робить, якщо зараз вона виглядає зовсім по-іншому, аніж минулого року?
— Це незначні зміни! Перукар, косметичка… Звичайний пошук себе, — невтомно пояснювала онука.
— Ой, то вона, мабуть, добряче загубилася, бо анітрохи не схожа на симпатичну Йольку два роки тому, — не здавався дід.
— Добре, що бодай ти не загубилася, — утрутився тато. — Щоправда, втрапила до якоїсь партачки, котра зіпсувала твоє волосся, але тебе, принаймні, можна впізнати. Крім того, я проти того, щоб діти працювали. У нас, на телебаченні, це вже стало звичним! — похмуро продовжував батько. — Тільки й чекаю, коли на моє місце візьмуть якесь дошкільнятко, а новини вестиме геніальне немовля.
— У Йольки косметична фірма. Роз’їзна, — Бубі подобалося це слово, тому вона проказала його гордо.
— Ну звісно, що роз’їзна! — зрадів дідусь. — Спершу підвезе вас, а потім сама на вас проїдеться.
— Мені її шкода, — додав тато, анітрохи не співчуваючи Йольці. — Заробляти на тих, хто сам ще не працює, це ж звичайне шахрайство. Колись вона це збагне.
— А мені спершу було прикро… Йолька так вихвалялася цим своїм бізнесом. Дивилася на мене з погордою, — зізналася Буба.
— Прикро? Мабуть, ти їй співчувала, от чому, — підказав дідусь.
— Ні, — заперечно похитала вона головою. — Просто спершу мені здалося, що я звичайна невдаха…
— Щось у цьому є, — погодився дід Генрик. — Це в тебе від батька.
— Зате потім, — Буба знехтувала цим зауваженням, — потім я подумала, що мені б не хотілося заробляти, як дорослі. І виглядати, як вони.
— Маєш рацію, — тато незграбно витер рота краєчком футболки. — Достатньо глянути на твою матір, щоб це зрозуміти. Зрештою, останнім часом на неї дивиться переважно пан Протек, та це нікого, крім мене, не цікавить, — пожалів він самого себе.
— А я помітив, любий Павле, що ти цікавишся дружиною хіба що тоді, коли не маєш із ким посваритися…
— А от і ні, — скривився тато. — Тут я завжди можу розраховувати на тебе, бо не знаю сварливішого старигана, — жовчно кинув він, і спокійний вечір закінчився так само швидко, як яєшня на тарілках.
— А твоя мати? — не вгавав дід Генрик. — Та я порівняно з нею, мов невинне немовлятко! Це ж взірець сварливості… Забув?
— Матуся! — батько розмашисто ляснув себе по стегнах. — Таж вона до нас збирається! От чорт! — вилаявся він. — Я геть забув!
— Ото Марися зрадіє! — дід радісно потер руки, дивлячись на спохмурнілого зятя.
Бубі стало шкода тата.
— Спокійно. Ми впораємося, — сказала вона батькові, хоч анітрохи не вірила у власні слова, а її втішання пролунали слабенько, як дзижчання мушиних крилець під час бурі. Мабуть, ніхто їх не почув.
СЕСТРИНСЬКІ ДУШІ
— Ну й уяви собі, — Олька вперто налягала на курагу, хоча перед нею красувався сирник Бартошової, — він мене візьме на роботу! Спершу працюватиму на заміні, бо, розумієш, частина дівчат вчиться й не всі можуть брати участь у демонстраціях моди. Крім того, поки що демонстрацій не буде, бо ця фірма лише входить на ринок, — молола язиком щаслива Олька, — тому ми братимемо участь у різних зустрічах як гостеси…
— А ти казала шефові про вагітність? — обережно поцікавилася Буба.
— Ну що ти, Бубо! — здригнулася Олька, немовби її вагітність була якоюсь жахливою болячкою. — Хіба про таке можна розповідати? Перші місяці нічого ще не помітно, і я цим скористаюся. Виявлю себе як активна, творча особистість, а найважливіше те, що я можу завжди працювати, і в цьому моя перевага над студентками!
Над останніми Ольчиними словами Буба воліла не замислюватися. Уже вкотре її сестра брала академвідпустку. І хоча із цього приводу вітальнею на Звіринецькій прокотилася не одна буря, для батьків це становило болючу проблему. Запевняння Ольки, що наступного року вона продовжить навчання в університеті, анітрохи не заспокоїли тата й маму. Навіть дідусь, котрий уважав, що найважливішим для людини є не навчання, а бридж, скептично дивився на її дезертирство.
— Не можна ціле життя крутити хвостом, — сказав він їй, якось розлютившись. — Тобто, тобі можна, — заявив він трохи згодом, — та не думаю, що від цього ти станеш щасливою.
Крутіння хвостом стало предметом суперечки, яка тривала й донині.
Мабуть, тому дідусь намагався уникати Ольки, коли та зазирала до батьківського дому.
— А Роберт? — запитала Буба. — Задоволений твоїм рішенням?
В Ольчиних очах згасли веселі іскорки, зате її апетит до кураги помітно зріс.
— Знаєш, це неймовірно, — стенула вона плечима, — але він заздрить моїй кар’єрі.