Тато мовчав як риба. Дідусь завзято колупався у вусі й не дослухався до базікання пані Рити. А Буба не знала, чи варто ділитися з бабусею своїми знаннями про мову жестів. Про всяк випадок дівчина втупилася в килим.

— Тобі треба перепочити, мамо, — заявив батько, і всі швиденько покинули вітальню.

На противагу решті членів родини, бабця анітрохи не втомилася й почала з того, що повикидала до смітника весь шкідливий вміст холодильника й кухонних полиць.

Буба вражено дивилася, як у відрі опиняються супчики з пакетів, солений арахіс, дідусеві «Гарячі кружки», «Борщики», чіпси й упаковки із соусами, кетчупом та гірчицею.

— Глянь, Бубо, скільки місця в нас тепер для сої, пророщеної пшениці й нешліфованого рису! — захоплено оцінила пані Рита результати свого порядкування. Потому склала чималий список покупок, і Буба подалася до поблизького супермаркету по продукти, вигадані як знаряддя кулінарних тортур.

— Я вам не кролик! — протестував дід Генрик, намагаючись уникнути гірки овочів, подрібнених у блендері. — І на немовля не схожий! Я не їстиму цей жахливий вегетаріанський пудинг!

— А м’ясце? — тихенько спитав тато, марно шукаючи на тарілці бодай шматочка м’яса. — Його не буде?

— Сьогодні я приготувала страву, яка називається «Богатирське здоров’я», — рішуче заявила бабуся. — Ви ще мене на руках носитимете за те, що я вас так просвітила щодо харчування.

— Я б уже зараз із задоволенням виніс тебе на руках, — погодився дідусь. — На край світу, — додав він, сумовито відсуваючи тарілку, по вінця наповнену здоров’ям. — Якщо так і далі триватиме, я перейду на сухий Добавчин корм! — нарікав він, сідаючи з онукою до карт. — Нарешті я розумію, що таке голод! — ледь не плакав старенький, тасуючи карти. — А ти, Бубо, якби справді мене любила, то замовила б для дідуся щось м’ясне на вечерю в сирійському фаст-фуді.

— Замовлю, — пообіцяла Буба. — А що саме ти б хотів? — допитувалася онука, спритно обігруючи старого.

— Щось дуже шкідливе й калорійне, — прошепотів дід сумно, бо це була його друга поразка того дня.

Найменше новим порядком у домі перейнялася мама. Щоправда, відтоді, як до них приїхала бабуся, вона взагалі майже не бувала вдома.

Бубі здавалося, що мама рекламує не лише свій новий жіночий роман, але заразом узагалі всю польську жіночу літературу.

— Я казала тобі, Марисю, що… — намагалася зачепити невістку свекруха.

— Що я жахливо виглядаю? — запитувала та, широко всміхаючись. — Казала! Та, як бачиш, зовсім немає часу це змінити. На мене вже чекають у клубі «Рампа».

— А я не говорила, що у твоєму віці…

— Не носять таких коротких спідниць? Аякже, говорила. — Мама зі спритністю, гідної олімпійської медалі, оминала свекруху прямуючи зі спальні до ванної.

— Бачу, що ти про свій шлюб анітрохи не дбаєш! — вигукувала пані Рита в бік дверей, за якими зникала її невістка. Тоді двері відчинялися, і з них визирала мама.

— Дбаю, матусю! Іще як! І те саме раджу робити твоєму синові. Бо в нього вже сколіоз від комп’ютера, — заявляла мама й зникала з переможною усмішкою на вустах.

— А хто це возить нашу Марисю? — бабуся Рита чатувала біля балконних дверей, стежачи за кожним кроком невістки.

— А пан Протек, Себастьян, — просичав уїдливо батько.

— Хто ж цей шановний? — допитувалася бабця.

— Цей твій шановний організує нам таку рекламу, що всеньке місто сміятиметься! — коментував тато, не відриваючи погляду від монітора.

— Випростайся, Павле, — пані Рита поплескувала сина по спині. — У тебе вже невеликий сколіоз, і якщо так триватиме, то схоже, тобі доведеться знайти собі іншу супутницю життя.

— Можливо, я саме це й роблю, — почулося з-над клавіатури, по якій тато тарабанив із завзяттям піаніста, що виступає на конкурсі імені Фридеріка Шопена.

У цій ситуації, коли родині загрожував голод, Буба скликала таємне сімейне засідання. Без мами, яка обідала в місті й гадки не мала, що відбувається вдома.

— Пропоную замовляти їжу в сирійця, — шепотіла Буба. — Приноситиму вам страви, які виберете в меню. — І вона вручила татові й дідусеві ксерокопію. — Я багато чим ризикую, самі знаєте. Тому за кожен обід чи вечерю ви повинні мені відстібати по п’ять злотих.

— П’ять це забагато, — запротестував дідусь.

— Я розумію, — незворушно відказала Буба. — Але у вас є й інший вихід. Будка цього сирійця недалечко. Можете самі собі організувати хавчик. А можете й на місці спожити. Щоправда, на столик доводиться чекати з годину, але як добряче зголодніти… — «підбадьорливо» закінчила вона.