— Помиляєшся, — тихо відповіла Буба.

Спершу їй хотілося обуритися, вихлюпнути на сестру тонни гніву й зневаги, яка в ній аж закипала. Та за хвилю дійшла висновку, що ця справа вимагає розмови із самою Олькою, а не зі Стасем.

— Поговоримо про це іншим разом, о’кей? — запропонувала вона, помовчавши, а Сирота широко посміхнувся у відповідь.

— Дідусю, я хотіла б порадитися. — Буба благально вдивлялася в плечі старого, схилені над клавіатурою.

— Ентер! — вигукнув дід і глянув на онуку блакитними очима крізь скельця окулярів. — Хіба це так терміново? Бо зараз, моя дорогенька, я саме обмінююся з Лавиною поглядами щодо самотності.

— То й що? — Бубі вривався терпець.

— А те, — ледь роздратовано пояснював дідусь Генрик, — що ми з нею страшенно самотні люди. І я не можу покинути цю, можливо зневірену, усіма покинуту людину лише тому, що тобі заманулося теревенити…

— Не вірю власним вухам, — навіть глухий почув би, що Буба от-от заплаче. — Може, я теж самотня? Колись, принаймні, це тебе цікавило… — додала вона замислено.

Фортепіанний концерт лунав так голосно, що дівчина не почула, як відчинилися двері.

— Я прийшов побазікати. І перепросити, — дідусь почав з того, що зменшив гучність Бетховена. — О, тепер краще, — сказав він, коли в кімнаті запала тиша.

Буба сіла на ліжку й витерла рукавом очі. Сльози зникли, залишився тільки глибокий смуток, який важко було подолати.

— Обіцяю, — дідусь підніс правицю, — що завжди, коли буду потрібен, я тебе вислухаю. Навіть, якщо доведеться перестати переписуватися з Лавиною.

— Це незвичайна справа, тому мені потрібна твоя порада, — Бубині губки знову викривилися підківкою, але дідусь швидко заговорив.

— Я знаю. Ти ж ніколи не морочиш мені голову дурницями. Тому ми з тобою й схожі, — зробив онуці комплімент старенький. — Шкода, що про твоїх батьків цього не скажеш, але на щастя, у тебе є я.

— Я бачила нині на цвинтарі Ольку…

— Співчуваю. Завжди, коли вона до нас приходить, у мене поганий день, — зізнався дід.

— Але вона була не сама… Тобто, — дівчина заплуталася, — з таким собі прилизаним Ксавером, директором, під яким двадцятеро людей.

— Двадцятеро з Олькою чи без неї? — прискіпувався дід Генрик, але Буба лише зневажливо посміхнулася у відповідь.

— Ти даремно непокоїшся, — мовив дід. — Може, вони разом були на роботі.

— На кладовищі? Першого листопада? — недовірливо спитала Буба.

— Ага, то в нас нині свято? — здавалося, дід живе за власним химерним календарем, у якому позначено інші свята й інша дійсність.

— Ти ходила на кладовище зі свічками? — допитувався старий, неспокійно вмощуючись на краєчку ліжка. Йому стало соромно, що він забув про їхню щорічну традицію.

— Так, із Сиротою.

— Боже мій! — співчутливо зітхнув дідусь. — На могилу його батьків?

— Ні, у Сироти є батьки, — заперечила Буба, зрозумівши, що дідові небагато відомо про її друзів.

— Дивно, але буває. Я, наприклад, вважаю, що всі ми до певної міри сироти. Наприклад, ти. У тебе теж є батьки. І нічого хорошого із цього не випливає, — почав він розвивати складну теорію.

— А Ксавер, ну, той, із яким Олька, — Буба повернулася до розмови про сестру, — він зустрічався останнім часом з Йолькою. Тобто, підвозив її… І Йолька, мабуть, думає, що вони й досі зустрічаються…

— Ну, твоєю Йолькою я б узагалі не переймався. Тим більше, що вона взагалі не думає.

— Я не через неї переймаюся. Мене цікавить, що робить моя сестра на кладовищі із чужим хлопцем.

— Слушне запитання. Кладовище взагалі мало відповідне місце для побачень. Зателефонуй до неї, може, вона тобі пояснить.

І перш ніж Буба зраділа такому легкому розв’язанню проблеми, пролунав сигнал домофона.

— Це ти, Оленько? — допитувалася в слухавки бабця Рита.

— Мені здається, що вже немає потреби дзвонити, — підморгнув дідусь і подався до себе, на позиції командувача комп’ютерною мишкою.

Ольчин фіолетовий плащик важко ліг на «Людовикові», а його власниця обмінювалася з бабусею повітряними поцілунками.

— Ну! — вираз бабчиного обличчя свідчив, що та пишається старшою онукою, — бачу, що ти вдалася в батька! Ти схожа на мене в молодості. Навіть якісь гени Мизгальських у тобі присутні. Тобто, я не певна, але щось таке є…

— Не знаю я жодних Мизгальських. Привіт, Бубо! Усім привіт!

— А де решта? — допитувалася мама, яка встигла приєднатися до вітального комітету. — Я так давно не бачила Францішека.